Карельська лихоманка

Карельська лихоманка – гостра природно-осередкова вірусна інфекція (збудник – вірус Edsbyn 5/82) з трансмісивним механізмом передачі. Клінічний перебіг карельської лихоманки характеризується лихоманково-інтоксикаційним синдромом, артралгіями, поліартритом, шкірними висипаннями. При діагностиці карельської лихоманки спираються на дані епіданамнезу та серологічного дослідження, що демонструє 4-кратне наростання титрів антитіл. З метою лікування карельської лихоманки застосовуються противірусні препарати, імуностимулятори, антигістамінні засоби, НПЗЗ, глюкокортикостероїди.

Карельська лихоманка – арбовірусна інфекція, що протікає з явищами помірно вираженої лихоманки та інтоксикації, артралгіями та екзантемою. Карельська лихоманка належить до групи трансмісивних комариних лихоманок. Епідемічні спалахи захворювань із подібними симптомами у 1980-1982 р.р. були зареєстровані в скандинавських країнах: на території Швеції (хвороба Окельбо) та Фінляндії (хвороба Погоста), а також у Карелії (карельська лихоманка), що дозволило говорити про їх природно-осередковий характер. Найбільшого ризику зараження карельською лихоманкою схильні жителі сільських районів. Інфекція реєструється у літній сезон, у період високої активності комарів. Незважаючи на не різко виражену клінічну картину, практична відсутність важких форм та летальних наслідків, сприйнятливість до інфекції висока; можливе поширення вірусу з міграцією птахів, а також виникнення суглобових ускладнень. Дані обставини роблять проблему захворюваності на карельську лихоманку актуальну для інфекційних хвороб та ревматології.

Карельська лихоманка викликається РНК-геномним вірусом Edsbyn 5/82, що належить до сімейства Togaviridae (тогавірусів), роду Alphavirus (альфавірусів) групи А. Вірус слабостійкий у зовнішньому середовищі, швидко гине при нагріванні, зміні рН, дії дезінфектантів УФ-випромінювання.

Природним резервуаром вірусного збудника є птахи, переносниками – комарі роду Culex. Зараження реалізується через трансмісивний механізм передачі за укусу людини інфікованим комаром. Патогенез карельської лихоманки вивчений недостатньо. Вхідними воротами інфекції є шкірні покриви в місці укусу комара. В організмі людини вірус поширюється гематогенним шляхом, викликаючи ураження суглобів та розвиток генералізованої висипу. Захворювання виникає переважно в осіб віком 30-60 років, діти хворіють рідко.

Окремі клінічні прояви карельської лихоманки можуть зберігатися до 2-х років, а антитіла класу IgM виявляються протягом 4-х років, що вказує на тривале персистування вірусу в організмі. Після перенесеної карельської лихоманки формується стійкий імунітет; Повторні випадки захворювання не розвиваються.

Тривалість інкубаційного періоду становить від 3 до 14 днів (загалом один тиждень). Карельська лихоманка маніфестує гостро, з субфебрилітету (приблизно у 30% випадків з фебрильною температурою), артралгій та екзантематозних висипань. Гарячково-інтоксикаційний синдром (слабкість, міалгії, головний біль) виражений помірно або слабо, проте з перших днів захворювання хворі скаржаться на суглобові болі. Нерідко розвивається клінічна картина мігруючого поліартриту переважно великих суглобів (променево-зап’ясткових, ліктьових, гомілковостопних, колінних, кульшових, рідше плечових, пальців рук і ніг). Артралгія та артрит носять пролонговану течію, нерідко зберігаючись від 3-4 місяців до 2-х років. У більшості випадків болючість, припухлість та обмеження рухливості суглобів не супроводжуються їх структурними змінами.

На 2-3 добу перебігу карельської лихоманки клінічна симптоматика доповнюється розеолезно-папульозною екзантемою – рясним дрібним поліморфним висипом. Спочатку на шкірі утворюються окремі плями діаметром близько 1 см, з яких потім формуються папули та частково везикули. Сверблячки та злиття висипу не відзначається. Екзантема локалізується на тулубі та кінцівках, шкодуючи обличчя. Шкірні висипання зберігаються протягом 5-10 днів; після їхнього зникнення видимих ​​слідів на шкірі не залишається.

У типових випадках карельська лихоманка протікає у легкій формі та закінчується одужанням через 7-14 днів. Однак при переході інфекції в хронічний перебіг можливі наслідки, що інвалідизують, і втрата працездатності через порушення функції суглобів.

При діагностиці карельської лихоманки слід звертати увагу на епідеміологічні дані (перебування хворого в ендемічній місцевості, сезонність захворювання, укуси комарів), а також клінічні критерії (ураження суглобів, наявність екзантеми). Правомочність передбачуваного діагнозу підтверджується після проведення серологічного дослідження (ІФА крові), при якому визначається 4-кратне наростання титру антитіл.

Питання розробки специфічного лікування карельської лихоманки залишається актуальним. Як етіотропні засоби можливе використання противірусних препаратів (інозин пранобекса, уміфеновіру), імуностимуляторів (альфа інтерферону), імуномодуляторів (інтерферону). Крім цього, проводиться симптоматична терапія, спрямована на усунення провідних симптомів, із застосуванням жарознижувальних, антигістамінних, нестероїдних протизапальних засобів. При виражених суглобових та шкірних проявах показаний прийом глюкокортикостероїдів. Пацієнти, які перенесли карельську лихоманку, повинні бути на диспансерному спостереженні у терапевта або ревматолога.

У зв’язку з нерозробленістю специфічної імунопрофілактики карельської лихоманки, з метою запобігання захворюваності рекомендується використовувати засоби індивідуального захисту від комарів під час перебування в ендемічних районах.