Хвороби носа: викривлення перегородки носа, фурункул носа, гострі та хронічні риніти

ВИКРИВЛЕННЯ ПЕРЕГОРОДКИ НОСА

 Дана патологія зустрічається досить часто і практично дуже рідко можна зустріти людину з рівною перегородкою носа. Деформація перегородки носа довгий час може залишатись не поміченою та не викликати скарг. Лише при порушенні носового дихання чи появі інших симптомів діагностується її викривлення.

 Фактори, що сприяють виникненню захворювання

• 1.       Травми носа.
• 2.       Нерівномірність розвитку відділів носової порожнини, перегородки носа і кісток лицевого черепа. Кістки лицевого черепа відстають в своєму розвитку, а перегородка носа, яка нормально розвивається, не вміщається в поставлену, ніби, кісткову рамку.
• 3.       Природне (вроджене) викривлення (рахіт).
• 4.       Компенсаторне викривлення (від гіпертрофії носових раковин, пухлин носа).

Клініка

• 1.       Утруднене носове дихання однією або обома половинами носа.
• 2.       Ослаблення нюху.
• 3.       Утруднене видалення носового слизу під час сякання.
• 4.        Носові кровотечі.
• 5.        Деформація зовнішнього носа.

Діагностика

• 1.       Анамнез (травма).
• 2.       Передня і задня риноскопія – можна бачити викривлення перегородки носа в хрящовому, в кістковому або в обох її відділах.
• 3.       Анемізація слизової оболонки носа для кращою візуалізації глибоких відділів порожнини;
• 4.       Зондування носа.
• При цьому виявляють: S-подібне, дугоподібне, кутоподібне викривлення перегородки носа, шип, гребінь перегородки .
• 5.       Рентгенографія навколоносових пазух.
• 6.       Ендоскопія порожнини носа.

Ускладнення – виникають через порушення носового дихання та через виникнення патологічних рефлексів:

·         Гострі та хронічні риніти, вазомоторний риніт;

·         Гострі та хронічні синусити (порушення відтоку з пазух));

·         Гострі та хронічні середні отити;

·         Гострі та хронічні фарингіти;

·         Кон’юнктивіти;

·         Гострі та хронічні ларингіти;

·         Рефлекторні розлади зі сторони внутрішніх та інших органів (бронхіальна астма, астматичний бронхіт, нічний енурез, головні болі і ін.).

Лікування

 Викривлення перегородки носа лікують лише хірургічним способом. Показаннями до хірургічного втручання є порушення носового дихання, або наявність інших ускладнень, в тому числі і рефлекторного характеру (частіше вазомоторного риніту). Запропонована велика кількість варіантів і методик щодо хірургічної тактики при оперативному лікуванні викривлення перегородки носа. Найбільш прийнятими хірургічними способами є:

• 1.       Радикальна підслизова резекція носової перегородки за Кіліаном,
• 2.       Щадні (консервативні) операції за В.Г.Воячеком: а/ мобілізація; б/ редресація; в/ циркулярна резекція; г/ часткова резекція.

Суть радикальної підслизової резекції перегородки носа полягає в наступному. Підслизово в перегородку носа уводять 0,5-1,0 % розчин новокаїну або 1% розчин лідокаїну з адреналіном і проводять вертикальний розріз слизової оболонки з охрястям (від спинки носа до дна носа), відступивши 0,5 см від переднього краю хряща. Розпатором слизову оболонку з охрястям відшаровують від хряща і леміша. Через цей же розріз распатором поза переднім краєм чотирикутного хряща заходять на протилежну сторону перегоролки носа і аналогічно відшаровують слизову з охрястям і окістям, відповідно, від хряща і кістки. Браншами кіліанівського носового дзеркала слизову оболонку з обох сторін розводять в сторони. Викривлену частину перегородки носа видаляють, а листки слизової оболонки вкладають на місце і проводять передню тампонаду носа. Марлеві турунди видаляють з порожнини носа через 1-2 доби.

Щадні методи використовують при порівняно невеликих деформаціях перегородки. При мобілізації перегородки носа проводять з одного боку підслизові розрізи хряща під кутом один до одного. За допомогою бранш носового дзеркала зміщують рухомі ділянки хряща у потрібний бік, фіксуючи їх марлевими турундами (передня тампонада).

 При редресації перегородки носа хрящ і кістку підслизово розрізають з однієї сторони (не відшаровуючи їх від охрястя і окістя з протилежного боку), викривлені частини зсувають до середини і фіксують з обох сторін марлевими турундами.

 Циркулярна і часткова резекція перегородки носа проводиться при невеликих викривленнях.

Відшаровувати слизову оболонку з протилежної сторони від розрізу слід надзвичайно

 обережно,щоб не зробити в ній перфорацію.

ФУРУНКУЛ НОСА

Фурункул носа – це запалення сальних залоз чи волосяних мішечків, розташованих в ділянці входу в ніс або на його зовнішній поверхні.

Збудниками причини запалення при фурункулі носа найчастіше є стафілококи та стрептококи.

Фактори, що сприяють виникненню запалення

• 1. Мікротравми шкіри входу в ніс.
• 2. Мацерація шкіри входу в ніс при гострому нежиті.
• 3. Фурункульоз.
• 3. Цукровий діабет чи порушення обміну речовин.

Клініка

• 1. Спонтанний біль в ділянці ураження.
• 2. Підвищення температури тіла.

При огляді виявляють

•  Конусоподібне підвищення на одній із стінок входу в ніс чи його зовнішній поверхні.
•  Набряклість навколишніх тканин носа: щоки, верхньої губи, перенісся, верхньої чи нижньої повіки.
•  Шкіра носа почервоніла, напружена і дуже чутлива.

Категорично забороняється видавлювати з фурункула носа гній, оскільки це може призвести до внутрішньочерепних ускладнень (тромбоз кавернозного винусу).

На 4-6 добу, а іноді й пізніше, фурункул розкривається, залишаючи кратероподібну заглибину, заповнену сірими некротичними масами (стрижень).

Серйозним ускладненням при фурункулі носа є тромбоз пече­ристого синуса мозку. Він виникає внаслідок поширення запального тромбозу з вен м’яких тканин обличчя на мозкові венозні синуси (через анастомози, що існують між гілками лицевої вени та очної вен).

Лікування

• 1. Змазують шкіру антисептичними мазями, або мазями, що містять антибіотики з глюкокортикоїдами.
• 2. Хірургічне розкриття фурункула при появі гнійної верхівки.
• 3. Знеболювальні середники.
• 4. Антибактеріальна терапія (антибіотики, сульфаніламіди).
• 5. Теплові процедури (наприкінці захворювання).
• 6. Фізіотерапевтичні процедури (фонофорез з гіоксизоновою маззю, солюкс, УВЧ, УФО).

Хворі з фурункулом носа повинні направлятись на лікування в стаціонар.

Догляд за хворим

Занепокоєння повинні викликати прогресуючий набряк м’яких тканин обличчя, зміни свідомості хворого та можливі прояви септичного стану: підвищення температури тіла з ознобами та рясним потовиділенням, посилення головного болю, поява менінгеальних знаків, запаморочення, блювання тощо. Поява таких патологічних проявів вказує на розвиток внутрішньочерепних ускладнень.

Профілактика

• 1. Загартовування організму.
• 2. Лікування гострих ринітів.
• 3. Лікування ендокринних захворювань (цукровий діабет).

РИНІТИ (НЕЖИТІ)

Риніт (нежить) – запалення слизової оболонки носа. Розріз­няють гострий і хронічний нежиті.

Гострий нежить

Гострий нежить – найчастіше захворювання людини. Викликають його віруси, несприйнятливість до яких після одужання (імунітет) зберігається лише короткий час. Часто до вірусної інфекції приєднується бактеріальна суперінфекція (переважно кокова флора). Переохолодження має значення як чинник, що сприяє виникненню хвороби. Крім того, існують й інші чинники: перебування у приміщенні з надмірно нагрітим та сухим повітрям, низька загальна опірність організму, стреси тощо. Нежитю властива підвищена контагіозність (заражуваність). Шлях поширення переважно повітряно-крапельний, але можлива і контактна передача (через руки, посуд, предмети). Інкубаційний період триває 1-7 добу.

Клініка

Розрізняють три стадії хвороби:

„Суха” стадія. На початку захворювання спостерігається легке нездужання. Можуть відзначатися: субфебрильна температура тіла, сухість, лоскотання в носі, чхання, легкий біль у глотці, відчуття стиснення голови. Триває перша стадія від декількох годин до доби.

Для другої та третьої стадії характерне прогресуюче закладання носа. Слизова оболонка порожнини носа набуває пурпурно-червоного кольору, різко набрякає.

Стадія серозних виділень характеризується рясними водянистими виділеннями з носа та значним закладенням носа, турбують головний біль та зниження нюху. Триває 2-3 доби.

Стадія слизисто-гнійних виділень. У цій стадії кількість виділень зменшується, вони стають слизовими, а при приєднанні бактеріальної суперінфекції – гнійними. Триває ця стадія 2-3 доби.

У наступні 6-12 діб (кінцева фаза) можуть з’явитися симптоми “опускання” інфекції – поширення її на глотку та гортань, що проявляється болем у горлі, охриплістю голосу, кашлем тощо.

Якщо у запальний процес залучаються навколоносові пазухи, то з’являється біль в ділянці їх проекції (чолі, переніссі, щоках). Якщо запалення розповсюджується на слухову трубу, виникає відчуття тиснення у вусі, то відбувається зниження слуху.

Ускладнення

• Гострі синусити.

• Гострі середні отити.

• Гострі фарингіти.

• Гострі ларинготрахеїти.

• Ангіни.

• Пневмонії тощо.

• Фурункул носа.

• Можливий перехід у хронічний риніт.

Лікування

На початку захворювання його розвиток можна зупинити за допомогою потогінних та відволікальних засобів (гарячі гірчичні ванни для ніг, дітям показані парафінові “панчішки’). Призначають судинозвужувальні засоби для закапування в ніс (0,1 % розчини нафтизину, галазоліну, санорину, ринофугу). Ці лікарські засоби сприяють поліпшенню носового дихання, збереженню прохідності отворів навколоносових пазух носа, зменшенню набряку слизової оболонки слухової труби.

Термін застосування судинозвужувальних крапель не повинен перевищувати 1 тижня. Більш тривале вживання цих засобів може спричинити розвиток медикаментозного риніту.

При головному болю призначають знеболювальні препарати (пенталгін, аскофен тощо). Використовують препарати в аерозольних упаковках: інгаліпт, каметон; а також вдихання гарячого повітря та зрошування порожнини носа відварами квіток і листя шавлії (10 г на 200 мл кип’яченої води). Застосовують фізіотерапевтичні процедури (ЛУЧ-2, УВЧ на ніс, УФО ендоназально або на підошви тощо).

Нежить у немовлят

Нежить у немовлят – завжди є тяжким захворюванням, оскільки в них ще недостатньо розвинені захисні механізми. Утруд­нення носового дихання немовлята переносять важче, ніж старші діти, оскільки, крім порушення дихання, нежить перешкоджає ще й грудному годуванню.

Клініка

Температура тіла часто висока. Можуть виникати менінгеальні симптоми, нерідко порушується функція системи травлення – блювання, проноси. При тяжкому перебігу хвороби глотковий мигдалик стає основним вогнищем інфекції (аденоїдит). Трапляються й інші ускладнення, зокрема запалення вуха, гортані, легень тощо.

Лікування

За допомогою судинозвужувальних крапель в ніс (0,05 % розчин адреналіну гідрохлориду) підтримують прохідність порожнини носа, насамперед, перед годуванням. Виділення з носової порожнини відсмоктують балончиком.

Профілактика

Полягає у недопущенні контакту немовляти з особами, хворими на нежить.

ХРОНІЧНИЙ РИНІТ (НЕЖИТЬ)

Хронічний риніт – хронічне неспецифічне запалення слизової оболонки носа.

Причини

• Тривала дія зовнішніх шкідливих чинників (пил, гази, перегріте повітря тощо).

• Розташовані поряд вогнища інфекції (аденоїди, синусит, каріозні зуби).

• Викривлення перегородки носа.

• Захворювання внутрішніх органів (серця, шлунка, нирок тощо).

• Глибокі ушкодження слизової оболонки при гострих інфекцій­них хворобах (скарлатина, дифтерія тощо).

• Конституційна схильність.

Розрізняють три форми хронічного риніту: катаральну, гіпертрофічну, атрофічну.

Хронічний катаральний риніт. Спостерігаються рясні виділення з носа (від слизових до гнійних), хоча може бути і сухість, дифузний набряк слизової оболонки носа, порушення прохідності носових ходів для повітря, зниження нюху, головний біль, розлади сну. В разі появи сильного головного болю і виділення з носа рясного гнійного ексудату захворювання треба диференціювати від синуситу.

Хронічний гіпертрофічний риніт. Характеризується дифузною або обмеженою гіперплазією слизової оболонки (здебільшого нижніх носових раковин). Хворі скаржаться на виділення з носа, головний біль та зниження нюху. Виділення з носа переважно слизові, при зміні збудника виділення набувають гнійного характеру.

Для діагностики використовують закапування в ніс судинозвужувальних розчинів (адреналіну, нафтизину тощо). При цьому у хворих на гіпертрофічний риніт носове дихання або зовсім не поліпшується, або поліпшуються лише незначною мірою, а у хворих на катаральний риніт ці засоби дають виразний ефект.

Перебіг хронічного гіпертрофічного нежитю може ускладнитись розвитком поліпів, тобто обмеженої набрякової гіпер­плазії слизової оболонки. Це зазвичай вказує на приєднання алергічного компоненту, для лікування якого потрібно виявити алерген та по можливості виключити контакт з ним.

Хронічний атрофічний риніт. Для цього захворювання характерні атрофія слизової оболонки порожнини носа, зменшення або відсутність секреції, незначне утворення кірочок у носі.

Лікування

Ліквідація вогнищ запалення, що можуть бути розташовані поряд (лікування каріозних зубів, хронічного тонзиліту, аденоїдів, хронічного синуситу тощо). Хворим радять уникати шкідливих чинників зовнішнього середовища, виключити паління тютюну, споживання алкогольних напоїв. Якщо необхідно, то проводять лікування внутрішніх захворювань (серця, шлунка тощо).

Хронічний катаральний риніт – призначають промивання носа розчином натрію хлориду (1 чайна ложка на 1 склянку води), який хворий втягує у ніс з носика чайника або із складеної долоні. Можуть виявитися корисними ендоназальний електрофорез кальцію хлориду (при набряку), міді або цинку сульфату (при підвищеній секреції), а також ультразвукова терапія, УВЧ, аплікації грязі.

Хронічний гіпертрофічний риніт. Певний ефект, як правило тимчасовий, має закапування в ніс розчинів глюкокортикоїдів або ін’єкції їх у носові раковини. Для зменшення об’єму носових раковин здійснюють хіміокаустику (припікання гіперпла­зованої ділянки трихлороцтовою кислотою чи ляпісом), кріодест­рукцію, гальванокаустику або зрізування ділянок гіпертрофії хі­рур­гічними інструментами (конхотомом, ножицями) тощо.

Хронічний атрофічний риніт. З метою видалення гною та кірок призначають зрошення порожнини носа розчинами протеолітичних ферментів (0,001 г трипсину на 50 мл ізотонічного розчину натрію хлориду) або мінеральними водами (“Поляна квасова”, “Боржом” тощо. ). Після очищення проводять інстиляції рослинних олій з токоферолом і ретинолом; корисні олії обліпихи та шипшини. Призначають електрофорез нікотинової кислоти або калію йодиду на ділянку шиї або носа та навколоносових пазух. Досить ефективним є бальнеогрязелікування в умовах теплого вологого клімату.

ВАЗОМОТОРНИЙ РИНІТ

 Розрізняють дві форми вазомоторного риніту:

• 1.       Алергійну,
• 2.       Нейровегетативну.

Фактори, що сприяють виникненню захворювання

• 1.       Часті гострі запальні процеси верхніх дихальних шляхів, що призводять до алергізації організму;
• 2.       Порушення вегетативної нервової системи;
• 3.       Викривлення перегородки носа;
• 4.       Тривале стороннє тіло порожнини носа;
• 5.       Тривале переохолодження організму;
• 6.       Розлади функції шлунково-кишкового тракту.

Клініка

·         Напади чхання з виділенням великої кількості слизово-водянистого секрету (ринорея).

·         Утруднене носове дихання.

·         Головний біль.

·         Загальна слабкість.

·         Швидка втома.

Риноскопія

• 1.       Набряк слизової оболонки носа.
• 2.       Сизі та білуваті плями на слизовій оболонці носа (плями Воячека).
• 3.       Слизово-водянисті виділення в великій кількості.

Діагностика

• 1.       Анамнез.
• 2.       Риноскопічні дані.
• 3.       Цитологічне дослідження носового секрету (еозинофілія при алергічній формі).
• 4.       Шкірні проби з різними алергенами (при алергічній формі).
• 5.       Дослідження стану вегетативної нервової системи.

Лікування

 Для лікування вазомоторного риніту застосовують консервативні і хірургічні методи.

1.       При алергійній формі вазомоторного риніту використовують консервативні засоби: антигістамінні та гормональні препарати, внутрішньоносові новокаїнові блокади, склерозувальна терапія (уведення в товщу нижніх носових раковин спирту, гліцерину, саліцилату та хлориду натрію), фізіотерапевтичні методи (ендоназальний електрофорез хлориду кальцію з димедролом, ультразвук та ін.).

2.       При нейровегетативній формі вазомоторного риніту перевагу віддають хірургічним методам лікування: щадні операції на викривленій перегородці носа, кріодеструкція носових раковин, підслизова вазотомія носових раковин, латеропозизія носових раковин та ін.

ОЗЕНА (смердючий нежить)

 Дана патологія являється різновидністю атрофічної форми хронічного риніту і є наслідком захворювання всього організму з вираженими нейро-трофічними ураженнями тканини носової порожнини. Озена частіше спостерігається у молодих осіб жіночої статі. Захворювання зустрічається дуже рідко. Етіологія і патогенез озени дотепер залишаються нез’ясованими.

Теорії виникнення захворювання

1.       Вроджена надзвичайна ширина носа.

2.       Недорозвиток навколоносових пазух.

3.       Запальні процеси в навколоносових пазухах (синусити).

4.       Метаплазія циліндричного епітелію слизової оболонки носа в багатошаровий плоский.

5.       Остеомаляція кісток лицевого скелету.

6.        Порушення симпатичної інервації (від gangl. sphenopalatinum).

7.       Інфекційна – при мікробіологічному дослідженні в виділеннях з носа часто виділяються паличкоподібні капсульні бактерії (Coccobacillus foetidus ozaene), що виділяють неприємний запах, як і при озені.

8.       Травматична.

9.        Ендокринна.

10.    Спадкова.

11. Недостача заліза в організмі.

 Патологоморфологічні зміни

 Атрофія всіх тканин носової порожнини: слизова оболонка стончується, судини і залози в ній зникають.

1.       Миготливий циліндричний епітелій метаплазується в багатошаровий плоский.

2.       Кістковий скелет нижньої раковини і стінок носової порожнини стончується, замінюється сполучною тканиною.

Клініка

1.       Сухість в носі.

2.       Аносмія.

3.       Смердючий запах з носа.

Риноскопія

1.       Велика кількість кірок жовто-зеленого кольору, які виповнюють усю носову порожнину.

2.       Носові ходи різко розширені (після видалення кірок).

3.       Слизова оболонка носової порожнини бліда, атрофічна із злущеним епітелієм.

 Лікування озени симптоматичне.

1.       Консервативне:

а/ промивання носа слабкими лужними розчинами, 3% розчином перекису водню, розчином марганцевокислого калію, фізіологічним розчином натрію хлориду,

б/ тампонада порожнини носа марлевими турундами, змоченими 1-2% розчином йод-гліцерину (турунди залишають в порожнині носа на 2-3 години), з наступним видаленням разом із масивними кірками.

в/ змащують слизову оболонку порожнини носа 2-5% йод-гліцерином, 1-2% іхтіоловою маззю з риб’ячим жиром і персиковою олією, хлорофілокаротиновою пастою,

г/ антибактерійна терапія (стрептоміцин внутрішньом’язово, а також місцево),

д/ препарати заліза (ферум-Лек, феролек – плюс та ін.)

е/ фізіотерапевтичні процедури (діатермія, електрофорез, вдихання іонізованого повітря та ін.).

2.       Хірургічне:

 а/ імплантація кістки, хряща, жирової тканини, алопластичного матеріалу під слизову оболонку з охрястям або окістям носової перегородки, з метою зменшення об’єму порожнини носа;

 б/ мобілізація латеральної стінки носової порожнини і зближення її з носовою перегородкою носа.

ПРАКТИЧНІ НАВИЧКИ

ВЗЯТТЯ МАЗКА ІЗ СЛИЗОВОЇ ОБОЛОНКИ ЧИ ШКІРИ НОСА

Необхідні засоби:

• 1. Стерильний ватний тампон, розміщений у стерильній пробірці.
• 2. Журнал взяття мазків.
• 3. Склограф.
• 4. Бланк “Направлення мазків у бактеріологічну лабораторію”.

Мазки із слизової оболонки носа беруть для бактеріологіч­ного дослідження носового вмісту на визначення виду збудника захворювання та його чутливості до антибіотиків, або з метою дослідження на дифтерію. В останньому випадку обов’язково беруть два мазки: один – з носа, інший – з глотки (див. “Взяття мазка із слизової оболонки глотки на дифтерію”).

Для цього використовують стерильний ватний тампон, який зберігають у стерильній пробірці. Тампон – це стержень (дерев’я­на паличка або відрізок дроту довжиною 15-20 см), на один кінець якого щільно накручений шматок вати. Приблизно на середині стержня (на рівні входу в пробірку) накручено більшу кількість вати таким чином, щоб, коли тампон вводять у пробірку, ця вата на середині стержня, ніби корок, щільно закривала собою вхідний отвір пробірки.

Правою рукою виймають з пробірки ватний тампон та послідовно вводять його стерильний кінець в одну, а потім в іншу ніздрю. При цьому незначно обертають стержень тампона навколо своєї вісі, намагаючись відокремити секрет зі стінок порожнини чи присінка носа.

Якщо на слизовій оболонці чи шкірі носа є нальоти, мазок слід брати, починаючи з місця, де нальоту немає, просуваючи тампон в напрямку до самого нальоту та по його поверхні. При цьому намагаються отримати шматок речовини нальоту та залишити його на ваті. Потім тампон виводять з носа та, не торкаючись його стерильною частиною ні до якого предмета, вкладають у стерильну пробірку.

 При дослідженні на дифтерію, крім мазка із зіва, слід завжди брати мазок із носа (див. “Взяття мазка із слизової оболонки чи шкіри носа”).

У разі дослідження на дифтерію на зовнішній поверхні пробірки склографом (або іншим способом) помічають, що цей мазок отримано із носа – пишуть літеру “Н”. На пробірці з мазком, отриманим із зіва пишуть літеру “З”. Записують у “Журнал взяття мазків …” паспортні дані хворого, у яко­го взято мазки, та оформ­ляють “Направлення у бак­те­ріо­логіч­ну лабораторію”, куди заносять такі дані:

• 1. Медичний заклад, де було виконано забір.
• 2. Паспортні дані хворого, у якого взяли мазок.
• 3. Характер отриманого матеріалу: мазок зі слизової оболонки носа – “Н” та зіва – “З” (ті літери, що написані на відповідних пробірках).
• 4. Попередній діагноз.
• 5. Мету дослідження (посів на дифтерійну паличку чи на чутливість до антибіотиків).

• 6. Дату та час забору матеріалу.

• 7. Прізвище та підпис медичного працівника, який виконав забір.

Пробірки з вміщеними у них тампонами разом з “Направленням” у короткий термін (до 2 год.) доставляють у бактеріологічну лабораторію, де і буде виконано необхідне дослідження.

ТУАЛЕТ НОСА

Досить часто при патологічних станах носа і навколоносових пазух проводять туалет носа. Найчастіше вдаються до способу самоочищення носа – сякання. Хворому пропонують закрити спочатку одну ніздрю і видути вміст з відкритої половини носа, а потім це зробити іншою половиною носа.

 Не рекомендується сякати ніс при одночасному притискуванні обох ніздрів, оскільки це може

 призвести до заштовхування інфікованого вмісту носа та носоглотки через слухову трубу в барабанну порожнину і викликати запалення середнього вуха.

Якщо не вдається повністю очистити порожнину носа від виділень сяканням, медичний персонал проводить механічне видалення кірок і слизу. Для цього використовують носовий зонд з нарізкою (ватник), яким вигортають вміст порожнини носа назовні (див. “Змащування слизової оболонки носа”).

Іноді сухі кірки не щільно прикріплені до слизової оболонки, тому їх можна видалити пінцетом. При наявності кірок, що міцно прилипли до підлеглих тканин, їх попередньо розм’якшують масляними розчинами. Такі розчини закапують у ніс або вводять на просоченій турунді, яку на 15-20 хв залишають в порожнині носа (див. “Введення мазі в ніс”). Такі дії викликають подразнення слизової оболонки носа та значне виділення слизу, що призводить до швидкого відставання кірок. Останні видаляють сяканням, пінцетом або електровідсмоктувачем.

ВВЕДЕННЯ ЛІКАРСЬКИХ РЕЧОВИН У НІС

Основні способи введення лікарських речовин в ніс: 1) змащування слизової оболонки носа; 2) закапування крапель в ніс; 3) пульверизація або вдування (інсуфляція) в ніс медикаментозних засобів; 4) введення в ніс лікарських середників на турундах. Перед введенням пропонують хворому очистити ніс сяканням, а якщо це не вдається, здійснюють очищення іншим способом.

ЗМАЩУВАННЯ СЛИЗОВОЇ ОБОЛОНКИ НОСА

Необхідні засоби:

• 1. Носовий зонд з гвинтовою нарізкою на його робочому кінці.
• 2. Стерильна гігроскопічна вата.
• 3. Лікарський середник.
• 4. Носорозширювач.
• 5. Лобний рефлектор.
• 6. Джерело світла.

Змащування слизової оболонки носа лікарськими середниками проводять з діагностичною та лікувальною метою. З лікувальною метою застосовують в’яжучі, дезінфекційні, подразнювальні та припікаючі середники: протаргол, йодинол, розчин Люголя, ляпіс тощо. З діагностичною метою таке змащування проводять переважно речовинами, що мають судинозвужувальні та знеболювальні дії: адреналін, дикаїн, лідокаїн тощо.

Розчин дикаїну не можна використовувати в дітей до 10 років через виражену токсичну дію.

До розчину анестетика (дикаїн, лідокаїн, новокаїн) додають 0,1% розчин адреналіну у співвідношенні 1:10. Останній посилює знеболюючий ефект, знижує рівень всмоктування анестетика в кров та зменшує його токсичний вплив на організм.

Спочатку одягають рефлектор на голову, накручують шматок вати на робочий кінець зонда (див. “Накручування вати на зонд з нарізкою”). Утримуючи зонд правою рукою, зволожують вату в призначеній лікар­ській речовині (розчини протарголу, ляпі­су, йодинолу, дикаїну з адреналіном тощо). При цьому слідкують за тим, щоб на ваті не було надлишку рідини, яка буде розливатись по стінках порожнини носа. Беруть у ліву руку носорозширювач, вводять його дзьоб в правий чи лівий присінок носа та розширюють ніздрю. Вводять зонд у порожнину носа та штриховим чи обертальним рухом змащують слизову оболонку відповідних відділів порожнини носа (загальний, нижній чи середній носові ходи, перегородку носа).

Слід міцно намотати вату на робочий кінець зонда, щоб вона не зісковзнула під час маніпуляції і

 не потрапила у дихальні шляхи хворого.

ЗАКАПУВАННЯ КРАПЕЛЬ У НІС

Необхідні засоби:

• 1. Індивідуальна піпетка з тупим кінцем (щоб не поранити шкіру носа).
• 2. Медикаментозний середник, призначений для лікування даного хворого.

Сучасні лікувальні середники промислово випускаються у пляшечках, пристосованих для закапування їх вмісту в ніс. Перед закапуванням крапель у ніс хворому рекомендують сяканням очистити носову порожнину від вмісту. Якщо це не вдається, очищення роблять механічним способом. Хворий знаходиться у сидячому положенні (якщо дозволяє його загальний стан) із закинутою назад головою, або лежить на спині без подуш­ки. Набирають у піпетку необхідну кількість теплої лікарської речовини. Великим пальцем лівої руки піднімають кінчик носа вгору, а правою – утримують піпетку, яку розміщують на 3-5 см вище входу в ніс. Натискують на гумову частину піпетки, чим випускають рідину краплинами так, щоб вони потрапили у ніс. Після закапування хворому пропонують повернути голову набік так, щоб краплі не проникли у носоглотку, а зволожили якомога більшу поверхню слизової оболонки носа. Дотримуючись таких правил, хворий зможе сам собі закапати медикаментозний засіб у ніс.

Кількість крапель, які закапують у ніс і частота їх використання залежать від характеру призначених ліків. Закапують по 3-5 крапель дітям та по 6-8 крапель дорослим двічі чи тричі на день. Кількість крапель при закапуванні у ніс масляних розчинів збільшують до 10-20 за один раз.

ВДУВАННЯ (ІНСУФЛЯЦІЯ) АБО ПУЛЬВЕРИЗАЦІЯ В НІС МЕДИКАМЕНТОЗНИХ ЗАСОБІВ

Необхідні засоби:

• 1. Порошковдувач (інсуфлятор), заповнений порошкоподібним медикаментом, необхідним для лікування хворого (лікувальною формою у вигляді дрібного сухого порошку).
• 2. Носорозширювач, або сучасні лікувальні середники промислово випускаються у пляшечках, пристосованих для вприскування їх вмісту в ніс (кишенькові інгалятори, пульверизатори, назальні спреї тощо).

Перед вдуванням порошку при необхідності треба очистити порожнину носа від виділень (див. “Туалет носа”). Лівою рукою заводять дзьоб носорозширювача в одну з ніздрів хворого і, стискаючи бранші, розширюють просвіт входу в ніс. Правою рукою беруть порошковдувач за гумовий балон і обережно заводять його стерильний наконечник у просвіт між розкритими браншами дзьоба. Натискаючи на гумовий балон, вдувають порошок у ніс, стежачи за тим, щоб порошок лягав тонким рівномірним шаром, не утворюючи грудок.

У домашніх умовах порошки можна втягнути в кожну ніздрю по черзі з листка паперу.

При використанні лікарських середників, що під тиском виділяються з балончика чи з пляшечки (кишеньковий інгалятор), носик пульверизатора вводять у ніздрю та натискають на голівку пляшечки, що спричиняє вприскування медикаментозного засобу в порожнину носа. При достатньому досвіді хворий може самостійно виконати вказану процедуру.  

ВВЕДЕННЯ В НІС ЛІКАРСЬКИХ СЕРЕДНИКІВ НА ТУРУНДАХ

Необхідні засоби:

• 1. Багнетоподібний або колінчастий вушний пінцет.
• 2. Носорозширювач.
• 3. Стерильні марлеві турунди довжиною 3-7 см або ватні “ковбаски” чи кульки.
• 4. Мазі, пасти, гелі, суспензії, масляні чи водні розчини тощо.
• 5. Лобний рефлектор.
• 6. Джерело світла.

Введення турунд краще проводити після очищення порожнини носа. Вводять лікарські середники в ніс за допомогою невеликої марлевої турунди, яку просочують необхідним медикаментом. Правою рукою беруть вушний чи колінчастий пін­цет, яким захоплюють турунду, відступивши на 1-1,5 см від її кінця та занурюють у призначений розчин або витискають на неї мазь з тюбика. Лівою рукою піднімають верхівку носа вгору або розширюють ніздрю носорозширювачем. Пінцетом обережно вводять турунду в ніс і просувають вглиб його порожнини. Виймають пінцет так, щоб частина турунди залишилась у носі, знову захоплюють турунду в іншому місці й обережно про­сувають її глибше. Повторюють такі дії доти, поки турунда повністю не сховається в порожнині носа. Після введення турунди в ніс ніздрю закривають ватною кулькою. Тривалість перебування турунди у носі залежить від характеру лікарського середника та коливається переважно у межах 15-30 хв, після чого її видаляють з носа пінцетом.

ТАМПОНАДА НОСА

Досить часто для зупинки носових кровотеч вдаються до передньої або задньої тампонади носа.

ПЕРЕДНЯ ТАМПОНАДА НОСА

Необхідні засоби:

• 1. Стерильні марлеві турунди довжиною 30-70 см.
• 2. Багнетоподібний або колінчастий вушний пінцет.
• 3. Носорозширювач.
• 4. Знеболюючі та кровозупинні медикаментозні засоби.
• 5. Лобний рефлектор.
• 6. Джерело світла.

Передня тампонада застосовується для зупинки носової кровотечі так, щоб марля, яку вводять в порожнину носа, притиснула судину, що кровоточить. Освітлюючи лобним рефлектором порожнину носа, довгою марлевою турундою, просоченою знеболюючим або кровозупинним засобом, щільно заповнюють всю порожнину носа, починаючи з її задніх відділів.

Правою рукою беруть вушний пінцет, яким захоплюють марлеву турунду, відступивши на 5-7 см від її краю. Лівою рукою розширюють носорозширювачем вхід у половину носа, з якої виділяється кров. Пінцетом вводять турунду в ніс і просувають далеко вглиб його порожнини, аби її частина проникла у задньо-верхні відділи носа . Виймають пінцет так, щоб занурена частина турунди залишилась на місці, захоплюють турунду в іншій ділянці й просувають вглиб, але тепер нижніми відділами носа. Повторюють введення турунди по черзі у верхні й нижні відділи носа доти, поки турунда не заповнить всю порожнину носа. Таким чином поступово виповнюють задні, середні, передні відділи носової порожнини. Тампон при цьому набуває вигляду “гармошки”. Під час маніпуляцій медична сестра утримує інший (вільний) кінець довгої стерильної турунди.

Після введення тампона в ніс ніздрю закривають ватною кулькою та накладають пращоподібну пов’язку (див. нижче). Тривалість перебування тампона у носі становить 1-2 доби.

При передній тампонаді носа інфекція з носо­глотки може проникнути через слухову трубу в середнє вухо, тому слід обов’язково призначити протизапальну терапію (всередину або парентерально).

ЗАДНЯ ТАМПОНАДА НОСА

Необхідні засоби:

• 1. Марлевий тампон (“тюк”) – марлева серветка, складена так, щоб утворився кубоподібний тампон, навхрест міцно перев’язаний подвійною товстою шовковою ниткою з чотирма довгими кінцями.
• 2. М’який гумовий або синтетичний зонд (катетер) довжиною 30-40 см.
• 3. Носорозширювач.
• 4. Корнцанг.
• 5. Шпатель.
• 6. Багнетоподібний або колінчастий вушний пінцет.
• 7. Стерильні марлеві турунди довжиною 60-70 см.
• 8. Лобний рефлектор.
• 9. Джерело світла.

Якщо не вдається зупинити кровотечу за допомогою передньої тампонади носа, вдаються до задньої тампонади. Для цього використовують стерильний марлевий тампон, розмір якого відповідає розміру двох нігтьових фаланг великих пальців хворого. Тампони різних розмірів готують заздалегідь і зберігають в стерильних умовах. Носорозширювачем, який тримають лівою рукою, розширюють ніздрі пацієнта, а правою у нижні відділи носа вводять тонкий гумовий зонд на глибину 15-20 см. Беруть у ліву руку шпатель, просять хворого відкрити рот та захоплюють корн­цангом кінець гумового зонда, який, пройшовши через порожнину носа, з’явився у ротоглотці. Виводять назовні через рот цей кінець катетера, після чого один його кінець знаходиться біля входу в ніс, а інший – біля рота. Заздалегідь приготовлений марлевий тампон прив’язують двома нитками до ротового кінця катетера і, потягнувши за носовий кінець, виводять катетер з нитками через ніздрю. Тепер в лівій руці тримають нитку від “тюка”, а в правій – тампон. Допомагаючи пальцем правої руки або корн­цангом, через рот тампон вводять позаду м’якого піднебіння у носоглотку. Під час цього лівою рукою підтягують тампон за нитку, яка через порожнину носа прикріплена до “тюка”. Потім пальцем правої руки через рот заходять у носоглотку та ще глибше занурюють тампон так, щоб він проник у хоани та повністю перекрив їх просвіт.

Утримуючи у носоглотці тампон двома нитками, виконують передню тампонаду однієї чи обох половин носа (див. вище). Два кінці ниток зав’язують біля ніздрі над марлевою кулькою . Дві нитки, які виходять з рота хворого, фіксують лейкопластирем до його щоки або обрізають в глотці трохи нижче м’якого піднебіння. Ці нитки необхідні для видалення тампона. Утримують тампон у носоглотці 1-2 доби.

Після задньої тампонади, як і після перед­ньої, слід призначити антибіотики для профі­лактики середнього отиту.