За те, щоб прив’язати пасок до ліжка (щоб міг допомогти самому собі сісти після інсульту) – 100 грн. Це у платній палаті, яка відрізняється від безкоштовної тільки тим, що там всього 4 ліжка, а не 10.

«Ми не знаємо, скажений собака або не скажений», але вакцини у нас все одно немає. Дістанете – будемо колоти. Половина папірців з лабораторії дають привід засумніватися у правдивості результатів.

Фармакологія – царство фуфломіцинів та фальсифікатів. Рідкісні адекватно працюючі ліки – як промінчик світла у глибокому колодязі.

Це не жарти!

Ви всі думаєте, що це шутки, залякування, піар? Я вас попереджав про те, що поруч кір і вона прийде. Вона прийшла.

Я стверджую, що немає питання – чи прийде дифтерія чи не прийде. Це лише питання години. Прийде обов’язково, і тоді ви, у чорних чергах до дитячих гробиків, може бути, почуєте, нарешті, що протидифтерійної сіруватки як не було, так і немає.

Ви що, не від світу цього? Ви думаєте, що вас це не торкнеться?

Кожний третій з вас помре від раку. І кричатимете, випрошуючи знеболювальне. І скиглити, і думати — а чого я мовчав, коли не боліло?!!

Ви сподіваєтесь виростити дитину і жодного разу до лікарні не потрапити? Чи не вийде! І будете в обшарпаній палаті, в компанії з 5 таких же мовчазних/терплячих/сподіваючих щопронесе, дивитися, як ваша дитина будуть колоти по 4 рази на день ліками, про які у всьому світі забули вже давно. І ці ліки ви там купуватимете в особистій аптеці головлікаря.

А коли ваші літні батьки опинятимуться перед дверима у кращий світ, ви зможете проводити їх догідно? Без болю, без пролежнів? Так, я розумію, що шансів дожити до старості трохи — тут уже до пенсії дожити складно, але якщо все-таки доживеться, чи є шанси на легкий догляд без страждань та принижень?

Ви дружно наплювали на собі. На своїх дітей. На своїх батьків.

Вас ведуть на бійню, хоча ні, не ведуть – вже привели. Вас із кожним днем ​​все менше. Найсильніші/мудрі тікають. Хто не може втекти – відповзає. Розумні/обережні тримаються осторонь і задкують до виходу.

Залишилися бандиті, які кричати-підганяють: якщо вам не подобається – валити звідси!

Якісь люди, ще тріпочуть, готують законопроекти щодо реформи медицини.

Я не реформатор і не організатор охорони здоров’я. Я не стверджую, що ці проекти хороші/погані. Я хочу, щоб державні люди їх розглянули та прийняли, або сказали: це не годиться, треба переробляти! І негайно зайнялися переробкою, бо йде година, а разом із часом йдуть життя людей.

Але вони взагалі не хочуть про це говорити! ВЗАГАЛІ НЕ ХОЧУТЬ РОЗГЛЯДАТИ РЕФОРМУ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я!

Вони наполегливо вигадують все нові та нові заборони і продовжують стравлювати людей. Вони глибоко упевнені в тому, що саме ці заборони є невідкладними, а реформа здравоохранения може подождать.

Так, я мрію про те, що будуть квоти на відсоток фуфломіцинів в аптеках, квоти на кількість внутрішньом’язових ін’єкцій, квоти на концентрацію садистів, з посмішкою на вустах промовців: «ну потерпи». Але наші спеціалісти за квотами навіть не хочуть про це говорити.

Вони підкидають вам усі нові та нові теми для обговорення, і ви забуваєте про все, перемиваючи кісточки артистам та податковим начальникам. Забуваєте про найголовніше! Про дітей, старих, хворих, інвалідів.

Майдан почався з нетерпимості до насильства

Не можна бити людей, які висловлюють свою думку! Саме це «не можна» вивело людей на вулиці. А тепер можна було? Вся наша система охорони здоров’я – це насильство над людською гідністю.

Якщо спокійно проковтує ігнорування депутатами найгострішої проблеми кожної батьківщини, значить, товариство заслужило таких депутатів. Ви заслужили! Але діти ваші чим звинуватили? За які гріхи їм такі батьки/виборці дісталися?

Я ще раз звертаюся до депутатів: схаменіться, доки не пізно! Навіть у самого терплячого терпіння є межа. Навіть у самих витончених знущань є межа.

Я бачив, що деякі політичні сили не дали за розгляд медреформи жодного голосу. Я поясню вам і вашим виборцям, у чому ваша помилка.

Вносяться законопроекти, з якими ви категорично не згодні. У вас є інший погляд на реформу охорони здоров’я. Ви аналізуєте помилки, пропонуєте альтернативи чи покращення і тільки так – у публічній суперечці – народжуєте істину. Але не говорити про це взагалі – це політична імпотенція. Якщо вам нема чого сказати, то що ви там, у Раді, робите?

Відпустіть мій народ!

Мій народ справді проживе без соціальних мереж і без усього іншого, що ви ще надумаєте заборонити. Але мій народ не зможе вижити без медицини.

Ще один лист у порожнечу… Голос волаючого. Зупиняти процес самознищення ви не хочете ніяк… І в цьому пеклі головним досягненням вважається право з’їздити подивитись на те, як живуть по сусідству!

Автор: Доктор Євген Комаровський

Джерело: Доктор Комаровський