Меліоїдоз

Меліоїдоз – бактеріальна інфекція, що викликається бацилою Уітмора та протікає з утворенням множинних септико-некротичних вогнищ у внутрішніх органах та тканинах. Клінічний перебіг меліоїдозу характеризується лихоманкою з ознобом, кашлем з гнійним мокротинням, болем у грудній клітці, лімфаденітом, блюванням, діареєю. Типово розвиток гнійно-запальних процесів у різних органах (абсцесів легені, емпієми плеври, артриту, пієлонефриту, остеомієліту та ін.). Підтвердити діагноз меліоїдозу дозволяє бактеріологічне дослідження крові, сечі, мокротиння, гною; серологічні методи Для етіотропної терапії використовують антибіотики препарати тетрациклінового ряду, левоміцетин, сульфаніламіди.

Меліоїдоз (хибний сап, пневмонерит, псевдохолера, хвороба Уітмора) – інфекційне захворювання з групи сапронозів, що характеризується гострою або хронічною септикопіємією. Меліоїдоз реєструється у Південно-Східній Азії, Індонезії, Австралії, Західній та Східній Африці, Центральній та Південній Америці. У Європі та США трапляються завізні випадки меліоїдозу. В ендемічних регіонах антитіла до збудника меліоїдозу виявляються у 7-10% місцевого населення, що свідчить про широке поширення інфекції. Меліоїдоз може протікати в латентній, септичній, легеневій та рецидивній формі. Без своєчасного етіотропного лікування летальність від захворювання близька до 100%.

Інфекція викликається грамнегативною паличкою Burkholderia pseudomallei (Pseudomonas pseudomallei, бацилою Уітмора), яка за своїми морфологічними та культуральними властивостями близька до збудника сапа. Бактерія є факультативним аеробом; рухлива завдяки наявності джгутикового апарату; має довжину 2-6 мкм та ширину 0,5-1 мкм. У зовнішньому середовищі (воді, вологому ґрунті, гниючих матеріалах) збудник меліоїдозу здатний довго зберігати свою патогенність, проте швидко гине при нагріванні та дії дезінфектантів.

Головними природними резервуарами палички меліоїдозу є вода і грунт, забруднені виділеннями інфікованих тварин. У природних умовах носіями бацили є домашні та дикі тварини (кішки, собаки, свині, корови, коні, кози, вівці, щури, кенгуру, кролики), серед яких також спостерігаються спорадичні випадки меліоїдозної інфекції. Людина може заразитися меліоїдозом аліментарним шляхом при вживанні інфікованої води та їжі; аерогенним (повітряно-пиловим) шляхом при вдиханні бацил з частинками пилу; контактним шляхом у разі потрапляння контамінованого матеріалу на пошкоджену шкіру. Відомі окремі випадки передачі збудника статевим шляхом від хворого на меліоїдозний простатит, а також внутрішньолікарняного інфікування медперсоналу при догляді за хворими на меліоїдоз. Максимальний підйом захворюваності реєструється у сільськогосподарських районах у сезон дощів, а також у періоди воєн та стихійних лих. Меліоїдоз зазвичай протікає у вигляді групових спалахів та спорадичних випадків. 98% хворих складають чоловіки.

Подолавши вхідні ворота, збудник меліоїдозу розмножується у регіонарних лімфатичних вузлах. Септична форма інфекції супроводжується виходом бактерій у кров та гематогенним поширенням по організму з утворенням множинних гранульом з казеозним некрозом та абсцесами. У більшості випадків гнійні осередки виникають у легенях; у важких випадках – практично у всіх органах та тканинах (шкірі, підшкірній клітковині, лімфовузлах, кістках, печінці, нирках, селезінці, головному мозку та мозкових оболонках). Септичний варіант меліоїдозу розвивається у ослаблених пацієнтів, хворих на хронічний гепатит, цукровий діабет, туберкульоз, алкоголізм, наркозалежні (застаріла назва захворювання – «септицемія морфіністів»). У осіб із хорошою імунною реактивністю зазвичай виникає легенева форма меліоїдозу, для якої властиві лише абсцеси легень. Описані випадки інфекції, що латентно протікає. Постінфекційний імунітет тривалий, можливо довічний.

Тривалість інкубаційного періоду при меліоїдозі може становити від 2 до 12-24 днів (іноді до декількох місяців). Розрізняють латентну, септичну (блискавичну, гостру, підгостру, хронічну), легеневу (інфільтративну, абсцедуючу) та рецидивну форму меліоїдозу. При латентному перебігу явні симптоми захворювання відсутні; інфекція виявляється ретроспективно при проведенні серологічного обстеження місцевого населення або осіб, які повернулися з ендемічних регіонів. У разі активізації латентної інфекції може розвиватися рецидивуючий меліоїдоз, що протікає за септичним або легеневим варіантом.

Септична форма меліоїдозу може носити блискавичну, гостру, підгостру та хронічну течію. При блискавичному варіанті симптоматика розвивається бурхливо: за лічені години температура прогресує до 41 ° С, виникає блювання, профузний пронос, ексікоз. Наростає задишка, серцево-судинна недостатність; розвивається гепатоспленомегалія та жовтяниця. На тлі вираженої інтоксикації можуть виникнути менінгеальні симптоми, порушення свідомості, збудження або, навпаки, пригнічення ЦНС, марення. Загибель пацієнта від інфекційно-токсичного шоку настає другу добу. Течія блискавичної форми меліоїдозу нагадує клініку холери або септичної форми чуми.

Гострий меліоїдоз маніфестує з високої лихоманки та приголомшливого ознобу. На цьому фоні турбують сильні головні, суглобові та м’язові болі, блювання, діарейний синдром. Одночасно з’являється кашель зі слизово-гнійним мокротинням, біль у грудях, кровохаркання, шийний і пахвовий лімфаденіт, часто виникає пневмонія. На 5-6 добу на шкірі виникає еритема, пустули або геморагічні бульбашки. Загалом клінічна картина гострого меліоїдозу відповідає тяжкому перебігу сепсису; тривалість гострої фази становить 10-15 днів.

Підгострий перебіг меліоїдозу характеризується картиною септикопіємії з утворенням абсцесів у легенях, розвитком емпієми плеври, гнійного перикардиту, гнійного артриту, остеомієліту, перитоніту, пієлонефриту, циститу, менінгоенцефаліту. Інтоксикаційний та гарячковий синдроми виражені помірно. Без етіотропної терапії хворі на підгостру форму меліоїдозу гинуть протягом місяця. Хронічний меліоїдоз може тривати кілька років з періодичними загостреннями та ремісіями. Для цієї форми характерна нормальна або субфебрильна температура, абсцеси в підшкірній клітковині з свищевими ходами, що довго не гояться, абсцеси внутрішніх органів. Загибель пацієнтів настає від кахексії, амілоїдозу, вторинної бактеріальної інфекції.

Легенева форма меліоїдозу протікає у вигляді абсцедуючої пневмонії або гнійного плевриту. При цьому відзначається інтермітуюча лихоманка з ознобом і потами, кашель з густим зеленувато жовтим мокротинням, біль у грудній клітці, зниження маси тіла. На рентгенограмах легень виявляються великі порожнини у верхніх частках, що нагадують картину туберкульозу легень.

Поза епідемічними осередками діагностика меліоїдозу утруднена. Це пояснюється поліморфізмом клінічних проявів, низькою настороженістю фахівців (інфекціоністів, пульмонологів, хірургів та ін) щодо можливих завізних випадків меліоїдозу. Тому у хворих з неясною лихоманкою та септикопіємією завжди слід з’ясовувати інформацію про перебування в ендемічних за меліоїдозом районах. Лабораторне підтвердження діагнозу здійснюється за допомогою бактеріологічного посіву крові, сечі, мокротиння, ексудатів, вмісту абсцесів та ін. на живильні середовища. Для експрес-діагностики та швидкої ідентифікації збудника використовується люмінесцентна мікроскопія. З серологічних методів найбільшу цінність мають РСК і РНГА. Можливе проведення біологічної проби – у цьому випадку у заражених лабораторних тварин збудники меліоїдозу виявляються в перитонеальному ексудаті. У рамках диференціально-діагностичного пошуку виключається сап, чума, холера, віспа, черевний тиф, сепсис, третинний сифіліс, туберкульоз, системні мікози, дизентерійні абсцеси печінки.

Комплексне лікування меліоїдозу складається з етіотропної антибактеріальної терапії, патогенетичного та симптоматичного лікування та хірургічного дренування абсцесів. Антибіотикотерапія при меліоїдозі проводиться тривало (1-2 місяці та довше). Найбільшу специфічну протимікробну активність показали хлорамфенікол, тетрацикліни, цефалоспорини, сульфаніламіди пролонгованої дії та ін. При септичній формі меліоїдозу одночасно призначається відразу кілька антибактеріальних препаратів; антибіотики вводяться парентерально, більшими дозами (3-4 г на добу). За потреби проводиться дренування плевральної порожнини, розтин абсцесів м’яких тканин, черезшкірне або відкрите дренування абсцесів внутрішніх органів.

Прогноз та профілактика меліоїдозу

Без лікування летальність при меліоїдозі становить 95-100%. При проведенні повноцінної антибіотикотерапії захворювання є виліковним, проте приблизно в 20% випадків виникають віддалені рецидиви. Профілактика меліоїдозу полягає у забезпеченні захисту джерел водопостачання та продуктів харчування від гризунів, проведенні дератизаційних заходів, лікуванні або вибої інфікованих домашніх тварин, підвищенні загальногігієнічної культури населення у неблагополучних за меліоїдозом місцевостях. При виявленні меліоїдозу хворі ізолюються, їх виділення підлягають дезінфекції; за реконвалесцентами встановлюється тривалий нагляд. Специфічна профілактика меліоїдозу зараз не розроблена.