Міоклонічна дистонія

Міоклонічна дистонія – генетично гетерогенний стан, що призводить до порушення роботи м’язів (міоклонічних гіперкінезів), а також дистонії мускулатури верхньої частини тіла – шиї, пояса верхніх кінцівок. Симптомами цього стану є різкі м’язові посмикування (рук, шиї, зрідка ніг), особливо під час виконання тонких рухів. Потім приєднується дистонія, яка може виявлятися кривошиєю та незвичайною позою хворого. Діагностика міоклонічної дистонії проводиться на підставі даних реального статусу пацієнта та молекулярно-генетичного аналізу. Лікування захворювання симптоматичне, включає бензодіазепіни і протисудомні засоби, іноді застосовують ботулотоксин для усунення спастичних порушень.

Міоклонічна дистонія (міоклонус-дистонія, етанол-чутлива міоклонія) – генетичний стан різної природи, що характеризується порушенням роботи м’язів з розвитком гіперкінезів та дистонії. Вперше було описано ще в 1940 році Бенедеком, проте він не зміг ідентифікувати патологію як окремий тип міоклонії, це зробили Даубетс і Петерс в 1966 році. В даний час лікарі-генетики визначили, що цей стан є гетерогенним, тобто за його розвиток відповідають мутації різних генів, багато з яких поки що не вдалося ідентифікувати. Тому незрозумілий механізм успадкування міоклонічної дистонії. У більшості випадків відзначається аутосомно-домінантна передача патології, при цьому є вказівки на наявність материнського імпринтингу, при якому дефектний ген, що передається від матері, не призводить до розвитку захворювання. Зустрічається міоклонічна дистонія оцінюється цифрами 1:500000.

Достовірно відомо, що міоклонічна дистонія має генетичну природу, у своїй трапляються як спадкові сімейні випадки, і спорадичні мутації генів. Донедавна був відомий лише один ген, мутації якого викликають розвиток цього захворювання – SGCE, локалізований на 7-й хромосомі. У європейській популяції дефекти цього гена зустрічаються у 20-30% хворих на міоклонічну дистонію. Продуктом його експресії є білок саркоглікан-епсілон, що відноситься до групи трансмембранних протеїнів, що зустрічається в скелетних м’язах, міокарді та нейронах низки структур центральної нервової системи.

Функції білка на сьогоднішній день неясні, передбачається, що він входить до складу так званого дистрофін-глікопротеїдного комплексу, завдання якого в організмі поки що також невідомі. Тому патогенез міоклонічної дистонії, обумовленої мутацією гена SGCE, вивчений мало. Ще менше відомо про форму захворювання, яка пов’язана з 18-ю хромосомою – щодо неї не встановлено навіть ген, що призводить до розвитку цієї патології.

Зовсім недавно з’явилися вказівки на те, що у частини хворих на міоклонічну дистонію на тлі відсутності дефектів у SGCE спостерігалися мутації гена DRD2, розташованого на 11-й хромосомі. Ген кодує послідовність одного з рецепторів до дофаміну (D2), який переважає в деяких базальних ядрах головного мозку. В основному при міоклонічній дистонії виявляється міссенс-мутація Val154Ile гена DRD2, що призводить до зміни структури рецептора. Внаслідок цього змінюються багато процесів контролю над м’язовим тонусом, що клінічно проявляється гіперкінезами та дистонією. Крім того, при цьому захворюванні виникають фобії, нав’язливі стани та панічні атаки.

Вказівки на підвищену схильність осіб з мутаціями вищезгаданих генів до алкоголізму лише частково мають підстави. Напої на основі етилового спирту здатні послаблювати симптоми міоклонічної дистонії, тому хворі у ряді випадків вживають алкоголь у помірних дозах для полегшення свого стану, згодом це може стати причиною серйозної залежності.

При народженні дитини і в перші роки життя міоклонічна дистонія нічим себе не проявляє, помітити наявність цього стану неможливо. Перші ознаки захворювання виникають у віці 15-30 років, симптоматика патології наростає досить швидко, але надалі її схильність до прогресу не виявляється. На початкових етапах міоклонічної дистонії розвиваються гіперкінези м’язів верхньої половини тулуба – плечового пояса, рук, шиї, зрідка обличчя. Іноді посмикування переростають у судоми, які нерідко мають скручуючий характер і різну частоту виникнення. Гіперкінези та судоми при міоклонічній дистонії рідко виявляються у стані спокою, в основному їхня поява пов’язана з дрібними та точними рухами – листом або малюванням. М’язові посмикування при цьому досить різкі, часто описуються хворими як «блискавичні».

Ще одним проявом міоклонічної дистонії є порушення м’язового тонусу, які нерідко вражають шию, верхні кінцівки, іноді м’язи гортані та ніг. Найбільш часто відзначається фокальна та спастична дистонія, що має асиметричний характер, при розвитку на м’язах шиї у подібних випадках виникає кривошия. Як правило, після виникнення дистонію не посилюється та не вражає нові ділянки м’язів. У деяких випадках одним із проявів міоклонічної дистонії може бути тремор рук. Можлива також дизартрія, яка обумовлена ​​порушенням функцій м’язів гортані. Інших м’язових симптомів у своїй захворюванні зазвичай визначається.

При міоклонічній дистонії часто виявляються різноманітні розлади психіки: фобії, нав’язливі стани, панічні атаки, депресії. Етанол здатний значно зменшувати вираженість гіперкінезів та дистонії, тому багато хворих вживають різні кількості алкогольних напоїв. За відсутності лікарського контролю це призводить до стійкої алкогольної залежності та супутніх порушень. Тому психічні симптоми при міоклонічній дистонії можуть мати різну природу – первинну, зумовлену порушенням біохімічних процесів у нервовій системі через генетичну мутацію, та вторинну, спричинену непомірним вживанням алкоголю.

Для визначення міоклонічної дистонії використовують дані результатів огляду хворого та молекулярно-генетичних аналізів. При огляді виявляють тремор рук, клонічні гіперкінези м’язів, плечового поясу, рук та шиї, які посилюються при фізичному навантаженні або виконанні рухів, що потребують складної узгодженої роботи пучків м’язових волокон (наприклад, малювання). Також може виявлятись кривошия, обумовлена ​​спастичною дистонією мускулатури, у більш важких випадках визначається незвичайне положення тіла пацієнта. В анамнезі хворого виявляються випадки судомних нападів та інші неврологічні симптоми – все це також опосередковано вказує на наявність міоклонічної дистонії.

До процесу діагностики міоклонічної дистонії найчастіше підключають психіатра або нарколога, оскільки при цьому стані нерідко виявляються розлади психіки та проблеми з наркотичними речовинами. При обстеженні пацієнта може реєструватися депресивний чи пригнічений стан, нав’язливі ідеї та фобії. Панічні атаки часто пов’язані з судомними нападами, після яких хворих на міоклонічну дистонію починає долати страх смерті, страх за своє здоров’я або життя. Обстеження у нарколога іноді виявляє ознаки алкогольної чи (набагато рідше) бензодіазепінової залежності – остання нерідко виникає при неправильному лікуванні чи порушенні схеми прийому препаратів.

Молекулярно-генетична діагностика міоклонічної дистонії в даний час не набула широкого поширення. Значною мірою це зумовлено тим, що генетичні дефекти, що призводять до цього стану (мутації генів SGCE та DRD2) достовірно встановлені лише приблизно для третини випадків захворювання. Однак ряд клінік все ж таки пропонує визначення міоклонічної дистонії генетичними методами шляхом прямого секвенування послідовностей вищевказаних генів. Пренатальна діагностика необхідна в тих випадках, коли на міоклонічну дистонію страждає батько дитини – через імпринтинг передача дефектного гена від матері потомству відбувається вкрай рідко. Диференціальну діагностику виробляють із сімейною міоклонією (хворобою Унферріхта-Лундборга), синдромом Туретта, хворобою Вільсона, іншими первинними та вторинними формами дистонії.

Специфічного лікування міоклонічної дистонії немає, застосовують симптоматичну терапію. За наявності тремору та виражених гіперкінезів хороший ефект мають препарати з групи бензодіазепінів, проте призначати їх можна тільки після консультації нарколога – важливо, щоб у хворого не було алкогольної чи бензодіазепінової залежності. Судомні напади, що виникають при міоклонічній дистонії, усуваються за допомогою традиційної протисудомної терапії. Спастичні дистонії м’язів і, особливо, кривошия можуть бути значно ослаблені ін’єкціями малих доз ботулінового токсину для часткової хімічної денервації м’язової тканини. Ефективність перерахованих терапевтичних заходів неоднакова у різних хворих на міоклонічну дистонію, що обумовлено значною генетичною та фенотипічною гетерогенністю даного стану.

Прогноз міоклонічної дистонії щодо виживання пацієнтів є досить сприятливим – стан не має схильності до прогресування симптомів, не вражає життєво важливі системи та органи. Однак якість життя хворих може значною мірою знижуватися через гіперкінези, які нерідко унеможливлюють виконання тонких рухів (наприклад, лист), дистонічної кривошиї та інших симптомів захворювання. Крім того, прогноз міоклонічної дистонії погіршує підвищений ризик розвитку алкогольної залежності – навіть благополучна в соціальному плані людина може пристраститися до спиртовмісних напоїв через те, що вони полегшують неврологічні симптоми. Ще більше підвищують ризики психоемоційних розладів пацієнта, які збільшують ймовірність розвитку алкогольної залежності та можуть стати причиною серйозного неврозу. Специфічної профілактики міоклонічної дистонії немає, у разі захворювання слід виконувати всі приписи лікаря.