Невроз нав’язливих станів

Невроз нав’язливих станів – психічний розлад, в основі якого лежать нав’язливі думки, ідеї та дії, що виникають, крім розуму і волі людини. Нав’язливі думки часто мають чужий хворому зміст, проте, незважаючи на всі зусилля, він не може самостійно позбутися їх. Діагностичний алгоритм включає ретельне опитування пацієнта, його психологічне тестування, виключення органічної патології ЦНС за допомогою методів нейровізуалізації. У лікуванні використовується комбінація медикаментозної терапії (антидепресанти, транквілізатори) із методами психотерапії (метод «зупинки думки», аутогенні тренування, когнітивно-поведінкова терапія).

Вперше невроз нав’язливих станів було описано 1827г. Домеником Ескіролем, який дав йому назву хвороба сумнівів. Потім було визначено основна риса нав’язливостей, які переслідують пацієнта з цим видом неврозу, – їхня чужість свідомості хворого. В даний час виділено 2 основні складові клініки неврозу нав’язливих станів: обсесії (нав’язливі думки) та компульсії (нав’язливі дії). У зв’язку з цим у практичній неврології та психіатрії захворювання також відоме як обсесивно-компульсивний розлад (ОКР).

Невроз нав’язливих станів зустрічається негаразд часто, як істеричний невроз чи неврастения. За різними відомостями на них страждають від 2 до 5% населення розвинених країн. Захворювання немає гендерної схильності: однаково часто спостерігається в осіб обох статей. Слід зазначити, що ізольовані нав’язливості (наприклад, страх висоти або страх комах) спостерігаються і у здорових людей, проте при цьому вони не мають такого безконтрольного і непереборного характеру, як у хворих на невроз.

На думку сучасних дослідників, в основі неврозу нав’язливих станів лежать порушення метаболізму таких нейротрансмітерів як норадреналін та серотонін. Результатом є патологічна зміна розумових процесів та підвищення тривожності. У свою чергу порушення в роботі нейротрансмітерних систем можуть бути зумовлені спадковими та набутими факторами. У першому випадку йдеться про успадковані аномалії в генах, які відповідають за синтез речовин, що входять до складу нейротрансмітерних систем і впливають на їх функціонування. У другому випадку серед тригерних факторів ДКР можна назвати різні зовнішні впливи, що дестабілізують роботу ЦНС: хронічні стреси, гострі психотравми, ЧМТ та інші тяжкі травми, інфекційні захворювання (вірусний гепатит, інфекційний мононуклеоз, кір), хронічну соматичну патологію, хронічний пієлонефрит, гіпертиреоз).

Ймовірно, невроз нав’язливих станів є багатофакторною патологією, коли спадкова схильність реалізується під впливом різних тригерів. Зазначено, що до розвитку неврозу нав’язливих станів схильні люди з підвищеною недовірливістю, гіпертрофованою турботою про те, як виглядають їхні вчинки і що подумають про них оточуючі, особи з великою зарозумілістю та його зворотною стороною — самознищенням.

Основу клінічної картини неврозу нав’язливих станів становлять обсесії — непереборно нав’язливі думки (уявлення, страхи, сумніви, потяги, спогади), які не виходить «викинути з голови» чи ігнорувати. При цьому пацієнти досить критично ставляться до себе та свого стану. Однак, незважаючи на багаторазові спроби подолати його, не досягають успіху. Поряд із обсесіями виникають компульсії, за допомогою яких хворі намагаються зменшити тривогу, відволіктися від настирливих думок. У деяких випадках пацієнти здійснюють компульсивні дії потай або подумки. Це супроводжується деякою неуважністю та повільністю при виконанні ними службових або домашніх обов’язків.

Ступінь вираженості симптомів може варіювати від слабкої, що практично не впливає на якість життя пацієнта та його працездатність, до значної, що призводить до інвалідизації. При слабкій виразності знайомі хворого з обсесивно-компульсивним розладом можуть навіть не здогадуватися про існуюче захворювання, відносячи примхи його поведінки до особливостей характеру. У важких занедбаних випадках пацієнти відмовляються виходити з дому або навіть зі своєї кімнати, наприклад, щоб уникнути зараження чи забруднення.

Невроз нав’язливих станів може протікати по одному з трьох варіантів: з постійним збереженням симптомів протягом місяців та років; з ремітуючим перебігом, що включає періоди загострення, які часто провокуються перевтомою, хворобою, стресом, недоброзичливою сімейною або робочою обстановкою; з неухильним прогресуванням, що виражається в ускладненні нав’язливого синдрому, появі та посилення змін характеру та поведінки.

Нав’язливі побоювання (страх невдачі) — болісний страх, що не вдасться належним чином вчинити ту чи іншу дію. Наприклад, вийти перед публікою, згадати вивчений вірш, здійснити статевий акт, заснути. Сюди належить еритрофобія — страх почервоніти при сторонніх.

Нав’язливі сумніви – невпевненість у правильності виконання різних дій. Пацієнти, які страждають нав’язливими сумнівами, постійно переживають, чи закрили вони кран з водою, чи вимкнули праску, чи правильно вказали адресу в листі тощо.

Нав’язливі фобії — мають найширшу варіацію: від страху захворіти на різні захворювання (сифілофобія, канцерофобія, інфарктофобія, кардіофобія), страху висоти (гіпсофобія), замкнутих просторів (клаустрофобія) і надто відкритих місцевостей (агорафобія) до боязні звернення себе чиюсь увагу. Поширеними серед хворих на ДКР фобіями є страх болю (алгофобія), страх смерті (танатофобія), страх комах (інсектофобія).

Нав’язливі думки — назви, що вперто «лізуть» у голову, рядки з пісень або фрази, прізвища, а також різні думки, протилежні життєвим уявленням пацієнта (наприклад, блюзнірські думки у віруючого хворого). У деяких випадках відзначається нав’язливе мудрування – порожні нескінченні роздуми, наприклад, чому дерева виростають вище людей або що буде, якщо з’являться двоголові корови.

Нав’язливі спогади — спогади деяких подій, що виникають всупереч бажанню пацієнта, мають, як правило, неприємне забарвлення. Сюди ж можна віднести персеверації (нав’язливі уявлення) — яскраві звукові або зорові образи (мелодії, фрази, картини), що відображають психотравмувальну ситуацію, що відбулася в минулому.

Нав’язливі дії — багаторазово повторювані без волі хворого руху. Наприклад, заплющування очей, облизування губ, поправлення зачіски, гримасування, підморгування, чухання потилиці, перестановка предметів та ін. цю групу також відносяться трихотілломанія (висмикування волосся), дерматиломанія (пошкодження власної шкіри) та оніхофагія (нав’язливе обкушування нігтів).

Обсесивно-компульсивний розлад діагностується на підставі скарг пацієнтів, даних неврологічного огляду, психіатричного обстеження та психологічного тестування. Непоодинокі випадки, коли до направлення до невролога або психіатра пацієнти з психосоматичними нав’язливостями безрезультатно лікуються у гастроентеролога, терапевта або кардіолога з приводу соматичної патології.

Значними для постановки діагнозу ДКР є обсесії та/або компульсії, що виникають щодня, що займають не менше 1год на добу і порушують звичний перебіг життя пацієнта. Оцінити стан хворого можна з допомогою шкали Йеля-Брауна, психологічного дослідження особистості, патопсихологического тестування. На жаль, у деяких випадках психіатри ставлять пацієнтам з ДКР діагноз шизофренії, що спричиняє неправильне лікування, що призводить до переходу неврозу в прогресуючу форму.

Огляд невролога може виявити гіпергідроз долонь, ознаки вегетативної дисфункції, тремор пальців витягнутих рук, симетричне підвищення сухожильних рефлексів. При підозрі на церебральну патологію органічного генезу (внутрішньомозкову пухлину, енцефаліт, арахноїдит, аневризму судин головного мозку) показано проведення МРТ, МСКТ або КТ головного мозку.

Ефективно лікувати невроз нав’язливих станів можна лише дотримуючись принципів індивідуального та комплексного підходу до терапії. Доцільно поєднання медикаментозного та психотерапевтичного лікування, гіпнотерапії.

Медикаментозна терапія заснована на застосуванні антидепресантів (іміпраміну, амітриптиліну, кломіпраміну, екстракту трави звіробою). Найкращий ефект мають препарати третього покоління, дія яких полягає в інгібуванні зворотного захоплення серотоніну (циталопрам, флуоксетин, пароксетин, сертралін). При перевазі тривоги призначають транквілізатори (діазепам, клоназепам), при хронічній течії – атипові психотропні засоби (кветіапін). Фармакотерапія тяжких випадків обсесивно-компульсивного розладу здійснюється у психіатричному стаціонарі.

З методів психотерапевтичного впливу добре зарекомендувала себе у лікуванні ДКР когнітовно-поведінкова терапія. Згідно з нею психотерапевт спочатку виявляє існуючі у пацієнта нав’язливості і фобії, а потім дає йому установку перебороти свої тривоги ставши до них віч-на-віч. Широкого поширення набув метод експозиції, коли пацієнт під контролем психотерапевта стикається з ситуацією, що його тривожить, щоб переконатися, що нічого страшного не піде. Наприклад, пацієнтові зі страхом заразитися мікробами, який постійно миє руки, наказують не мити руки для того, щоб переконатися, що при цьому жодної хвороби не відбувається.

Частиною комплексної психотерапії може бути метод «зупинення думки», що складається з 5 кроків. Перший крок полягає у визначенні списку нав’язливостей та психотерапевтичної роботи щодо кожної з них. Кроком 2 є навчання пацієнта здатності при виникненні обсесій перемикатися на якісь позитивні думки (згадати улюблену пісню або уявити гарний пейзаж). За крок 3 пацієнт навчається сказаною вголос командою «стоп» зупиняти напливання обесії. Робити те саме, але вимовляючи «стоп» лише подумки — завдання кроку 4. Останнім кроком напрацьовується здатність пацієнта знаходити позитивні аспекти у негативних нав’язливості, що виникають. Наприклад, при страху потонути уявити себе в рятувальному жилеті поруч із човном.

Поруч із цими методиками додатково застосовується індивідуальна психотерапія, аутогенні тренування, лікування гіпнозом. Діти ефективна казкотерапія, ігрові методи.

Використання методів психоаналізу в лікуванні обсесивно-компульсивного розладу обмежене, оскільки вони можуть провокувати спалахи страху та тривоги, мають сексуальний підтекст, а у багатьох випадках невроз нав’язливих станів має сексуальний акцент.

Прогноз та профілактика

Повне одужання відзначається досить рідко. Адекватна психотерапія та медикаментозна підтримка суттєво зменшують прояви неврозу та покращують якість життя пацієнта. За несприятливих зовнішніх умов (стреси, тяжкі захворювання, перевтома) невроз нав’язливих станів може виникнути знову. Однак у більшості випадків після 35-40 років відзначається деяке згладжування симптомів. У важких випадках обсесивно-компульсивний розлад відбивається на працездатності хворого, можлива третя група інвалідності.

Враховуючи риси характеру, які схильні до розвитку ДКР, можна відзначити, що гарною профілактикою його розвитку буде простіше ставлення до себе та своїх потреб, життя з користю для оточуючих людей.