Прогресуюча м’язова дистрофія Дрейфуса

Прогресуюча м’язова дистрофія Дрейфуса – Спадкова м’язова міодистрофія, що відрізняється повільним прогресуванням, раннім розвитком ліктьових контрактур, ретракцій шийних м’язів і ахіллових сухожиль, супутніми порушеннями серцевої провідності. Захворювання може успадковуватися як зчеплене з Х-хромосомою, так і аутосомно. М’язова слабкість та гіпотрофії проявляються переважно у м’язах гомілки та проксимальних відділів рук. Діагностичний алгоритм включає дослідження неврологічного статусу, біохімію крові, ЕМГ та ЕНГ, рентгенографію органів грудної клітки, ЕКГ, ехокардіографію, генеалогічний аналіз, ДНК-діагностику. Лікування симптоматичне. Можуть знадобитися ортопедичні операції та імплантація електрокардіостимулятора.

М’язова дистрофія Дрейфуса відрізняється повільнішим розвитком м’язової слабкості, раннім утворенням контрактур і сухожильних ретракцій, важкими ураженнями провідної системи серця, що вимагають імплантації кардіостимулятора. З 1961 року британський невролог Дрейфус і його американський колега доктор Хоган спільно вивчали велику сім’ю, члени якої страждали від міодистрофії, що успадковується зчеплено з Х-хромосомою. Спочатку дослідники вважали захворювання на доброякісний клінічний варіант прогресуючої міодистрофії Дюшенна, проте в ході багаторічних спостережень вони дійшли висновку про необхідність його виділення в самостійну нозологічну одиницю. Наступні успіхи генетики та біохімії, що дозволили встановити етіопатогенетичний субстрат хвороби, підтвердили докази Дрейфуса та Хогана.

Прогресуюча м’язова дистрофія Дрейфуса є генетично детермінованою патологією та представлена ​​трьома варіантами: рецесивним Х-зчепленим та аутосомними – домінантним та рецесивним. Перший варіант обумовлений мутаціями в гені EMD, розташованому на ділянці Xq26.3 Х-хромосоми і відповідає за кодування синтезу емерину білка. Аутосомні варіанти виникають при генетичних абераціях в регіоні 1q21.2-q21.3 1-ї хромосоми в гені LMNA/C, що кодує білки ламіни A і C. За наявності однієї мутації в зазначеному гені відзначається аутосомно-домінантний тип успадкування, а при двох – Аутосомно-рецесивний.

Ламіни А/С та емерин входять до складу мембрани ядерної оболонки міоцитів, підтримують її структуру та функції. Недолік цих білків призводить до порушення будови м’язових волокон, що найбільше виражено в скелетній та серцевій м’язовій тканині. Спостереження показують, що при однотипних мутаціях м’язова дистрофія Дрейфуса може мати різні фенотипічні прояви, що варіюють від м’якого до найважчого клінічного перебігу.

Як правило, м’язова дистрофія Дрейфуса маніфестує віком від 5 до 16 років. Першими симптомами захворювання виступають контрактури ліктьових суглобів, ретракція (укорочення) м’язів задній Групи та ахіллових сухожиль. Зміни в шийних м’язах зумовлюють вимушене закидання голови назад та обмеження рухливості хребта у шийному відділі. Укорочення ахіллових сухожиль призводить до ходьби з опорою на зовнішні краї стоп або з постановкою ніг на шкарпетки.

М’язова слабкість та гіпотрофії зазвичай з’являються пізніше, спочатку малопомітні та характеризуються повільним прогресуванням. Насамперед уражаються м’язи перонеальної групи (розташовані на зовнішній стороні гомілки), мускулатура плечового пояса та проксимальних відділів верхніх кінцівок. На відміну від прогресуючої м’язової дистрофії Беккера, для міодистрофії Дрейфуса не характерні псевдогіпертрофії м’язів гомілок. М’язи обличчя залишаються інтактними. У деяких випадках спостерігається сколіоз, спричинений ретракцією паравертебральних м’язів та контрактурами міжхребцевих суглобів. При цьому викривлення хребта має стабільний характер і не збільшується з часом.

Розвиток дітей до виникнення хвороби адекватно віковим нормам. Після маніфестації міодистрофія повільно прогресує до 20-річного віку, коли спостерігається стабілізація процесу. У більшості випадків пацієнти зберігають здатність ходити, підніматися сходами, вставати зі становища сидячи навпочіпки, не вдаючись до прийомів Говерса. Головним фактором, що обтяжує перебіг хвороби, є патологія серцевого м’яза з порушенням серцевої провідності.

Ранні ознаки ураження серця виявляються лише під час проведення добового ЕКГ-моніторування. Приступи брадикардії та синкопальні стани зазвичай з’являються у віці після 20 років, в окремих випадках передують виникненню м’язової слабкості. Можуть спостерігатись блокада ніжок пучка Гісса, АВ-блокада, передсердні порушення ритму, дилатаційна або гіпертрофічна кардіоміопатія. Надалі аритмія може стати причиною інсульту.

Дистрофія Дрейфуса діагностується спільними зусиллями фахівців у галузі неврології та генетики. Для виявлення серцевої патології обов’язковою є консультація кардіолога, за наявності деформацій хребетного стовпа та контрактур — консультація ортопеда.

Неврологічний огляд визначає помірне зниження м’язової сили в проксимальних відділах верхніх кінцівок (біцепс і трицепс плеча, дельтовидний м’яз та ін.) та дистальних відділах ніг (перонеальні м’язи), гіпотонію та гіпотрофію зазначених м’язових груп, сухожильну арефлексію, повну збереженість. Додатково призначаються електронейрографія та електроміографія, результати яких вказують на первинно-м’язовий тип ураження та дозволяють виключити інші нервово-м’язові захворювання (міастенію, синдром Гійєна-Барре, БАС).

У біохімічному аналізі крові спостерігається помірне або незначне підвищення рівня КФК (креатинфосфокінази). Мікроскопія зразків, взятих шляхом біопсії м’язів, виявляє наявність гіпер- та атрофованих м’язових волокон, відсутність ядерного фарбування міоцитів. Характерними ранніми змінами на електрокардіограмі є зниження амплітуди хвилі P та подовження PR-інтервалу. За відсутності зміни ЕКГ рекомендовано проведення холтерівського моніторування. Збільшення меж серця за даними рентгенографії грудної клітки говорить про наявність кардіоміопатії. Встановити точніший кардіологічний діагноз дозволяє ЕхоКГ.

Остаточний діагноз міодистрофії Дрейфуса може бути підтверджений генетиком за результатами генеалогічного аналізу та ДНК-діагностики. Диференціальний діагноз здійснюється з м’язовою дистрофією Ерба-Рота, міодистрофіями Дюшенна та Беккета, метаболічною міопатією, дерматоміозитом та ін захворюваннями.

Прогресуюча м’язова дистрофія Дрейфуса, як і інші генні захворювання, поки що не має ефективного специфічного лікування. Терапія, що проводиться неврологами, спрямована на підтримку оптимального метаболізму м’язів і периферичної нервової системи, полегшення нервово-м’язової передачі, попередження тромбоутворення і церебральної емболізації, що призводить до інсульту. В рамках цього пацієнти одержують медикаментозні курси, що включають призначення АТФ, пентоксифіліну, вітамінів В, неостигміну.

Для тривалого збереження хворими на рухову функцію рекомендовано регулярне проведення масажу та постійні заняття лікувальною фізкультурою. У комплексному симптоматичному лікуванні ефективна фізіотерапія – електрофорез неостигміну, теплові процедури, водолікування. При освіті контрактур на відновлення здатності пацієнтів самостійно рухатися проводять ортопедичні операції — тенотомію, теноліз ахіллова сухожилля, хірургічне усунення ліктьових контрактур тощо.

Провідну роль терапії дистрофії Дрейфуса грає кардіологічне лікування. Виявлення брадикардії є показанням до імплантації електрокардіостимулятора. При розвитку шлуночкової аритмії (зазвичай у пізньому періоді захворювання) краще встановлення кардіовертер-дефібрилятора.

Прогноз та профілактика

Прогноз міодистрофії Дрейфуса переважно визначається ступенем серцевих порушень. Найчастіше пацієнти гинуть у середньому віці від раптової серцевої смерті. В інших випадках наростаючі серцеві розлади призводять до декомпенсації з розвитком тяжкої серцевої недостатності, що є причиною смерті. Іноді смерть пацієнта пов’язані з інсультом. Профілактичні заходи включають проходження консультації генетика перед майбутньою вагітністю, за наявності показань проведення пренатальної діагностики з подальшим аналізом ДНК плода.