Приглухуватість

Приглухуватість – стійке ослаблення слуху, у якому порушується сприйняття звуків навколишнього світу та мовна комунікація. Ступінь приглухуватості може змінюватись від незначного зниження слуху до повної глухоти. Діагностика приглухуватості проводиться отоларингологом та отоневрологом за допомогою комплексу досліджень (отоскопії, аудіометрії, камертональних проб, реєстрації слухових ВП та отоакустичної емісії, імпедансометрії, обертальної проби, стабілізації та ін.). Залежно від форми приглухуватості можуть застосовуватися консервативні (слухопротезування, фізіотерапія, медикаментозна терапія) та хірургічні (тимпанопластика, мирінгопластика, кохлеарна імплантація та ін.) методи.

Приглухуватість – зниження слуху, у якому утрудняється мовленнєве спілкування. Глухота – ступінь зниження слуху, коли він хворий не чує слова, голосно сказані біля його вуха. Проблема глухоти і приглухуватості набуває великого значення у зв’язку з її широкою поширеністю. Нині глухота і клінічно значуща приглухуватість спостерігається в 13 млн. росіян, причому понад мільйон хворих – діти до 18 років. Один новонароджений із тисячі народжується з тотальною глухотою чи глибокою приглухуватістю. Порушення слуху виявляються у 14% росіян у віці 45-64 року та у 30% жителів нашої країни віком від 65 років.

Якщо зниження слуху спостерігається від народження або виникло до того, як дитина починає говорити, така приглухуватість називається ранньою. Решта випадків порушення слуху ставляться до пізньої приглухуватості. Рання глухота та приглухуватість важче піддаються лікуванню, оскільки пацієнт не знає, що таке звуки та розмовна мова.

Існують класифікації приглухуватості, що враховують рівень поразки, ступінь порушення слуху та період, протягом якого розвиваються слухові порушення.

Види приглухуватості в залежності від рівня ураження:

Викликається перешкодою на шляху проведення та посилення звуку. Перешкода виникає на рівні зовнішнього вуха (пороки розвитку, сірчані пробки, пухлини, зовнішній отит) або середнього вуха (травматичне ушкодження барабанної перетинки та слухових кісточок, середній отит, адгезивний отит, тубоотит, отосклероз).

• Нейросенсорна (сенсоневральна) приглухуватість.

На рівні внутрішнього вуха механічні коливання перетворюються на електричні імпульси. Загибель волоскових клітин стає причиною порушення цього процесу. В результаті сприйняття звуків погіршується та спотворюється. При нейросенсорній приглухуватості часто спостерігається зниження больового порога звукосприйняття. Для здорової людини больовий поріг при сприйнятті звуків становить приблизно 100 дБ. Пацієнти з нейросенсорною приглухуватістю можуть відчувати біль при сприйнятті звуків, які трохи перевищують поріг чутності.

Нейросенсорна приглухуватість може розвинутись при мікроциркуляторних порушеннях у внутрішньому вусі, хворобі Меньєра (підвищення тиску рідини у внутрішньому вусі), патології слухового нерва тощо. Причиною нейросенсорної глухоти можуть стати деякі інфекційні захворювання (кір, менінгіт, епідемічний паротит, СНІД). Вкрай рідко до розвитку нейросенсорної приглухуватості наводять аутоімунні захворювання (гранулематоз Вегенера).

Більш ніж у 60% пацієнтів із вродженою глухотою та приглухуватістю порушення слуху розвиваються внаслідок токсичного впливу алкоголю на плід при фетальному алкогольному синдромі. При внутрішньоутробному зараженні сифілісом глухим стає кожна третя дитина.

Нейросенсорну приглухуватість можуть викликати лікарські препарати. Необоротне порушення слуху виникає у ряду хворих після прийому антибіотиків аміноглікозидного ряду (мономіцин, канаміцин, неоміцин, гентаміцин). Оборотна приглухуватість може розвиватися при прийомі деяких сечогінних препаратів, антибіотиків із групи макролідів та нестероїдних протизапальних лікарських засобів. Причиною розвитку нейросенсорної глухоти може бути вплив транспортного, побутового та промислового шуму, інтоксикація організму свинцем, ртуттю та окисом вуглецю.

• Змішана приглухуватість.

Розвивається при одночасному впливі факторів, що викликають кондуктивну та нейросенсорну приглухуватість. Для корекції цього виду приглухуватості нерідко потрібні складні слухові апарати.

Види приглухуватості залежно від періоду розвитку слухових порушень:

Порушення слуху розвивається протягом кількох годин. Причиною втрати слуху при раптовій глухоті (раптовій приглухуватості) є вплив низки вірусів (віруси герпесу, свинки та кору), порушення кровообігу в лабіринті, ототоксичний вплив деяких ліків, пухлини та травми.

Через характерну симптоматику та особливості течії раптову глухоту (раптову нейросенсорну приглухуватість) виділяють як самостійну нозологічну одиницю. Пацієнти з раптовою глухотою описують порушення слуху, як «вимикання» або «обрив телефонного проводу». Ця форма приглухуватості зазвичай буває односторонньою.

Для раптової приглухуватості характерний високий рівень погіршення слуху, аж до повної глухоти з перших годин захворювання. Приблизно у половини пацієнтів через кілька днів після появи симптомів раптової глухоти настає самовилікування. У ряду хворих порушення слуху має незворотний характер. Можливе як повне, так і часткове відновлення слуху.

• Гостра приглухуватість.

Порушення слуху розвивається протягом кількох діб. У разі, коли розвиток приглухуватості триває більше семи днів, але менше одного місяця, прийнято говорити про підгостру приглухуватість.

• Хронічна приглухуватість.

Слух пацієнта знижується поступово, протягом місяців чи навіть років. Виділяють стабільну та прогресуючу стадію хронічної приглухуватості.

При всіх видах приглухуватості можуть спостерігатися різні ступені зниження слуху – від легкої приглухуватості до повної глухоти.

• I ступінь – втрата слуху, коли він пацієнт не сприймає звуки мовного діапазону, які перевищують 26-40 дБ;
• II ступінь – втрата слуху, коли він пацієнт сприймає звуки мовного діапазону, які перевищують 41-55 дБ;
• III ступінь – втрата слуху, коли він пацієнт не сприймає звуки мовного діапазону, які перевищують 56-70 дБ;
• IV ступінь – втрата слуху, коли він пацієнт не сприймає звуки мовного діапазону, які перевищують 71-90 дБ.

У разі коли хворий не чує звуки мовного діапазону потужністю понад 90 дБ, йому виставляється діагноз «глухота».

У процесі діагностики глухоти та приглухуватості важливо виявити не тільки ступінь порушення слуху. Необхідно максимально точно визначити причину порушення слуху, рівень ураження, стійкість приглухуватості, її прогресування чи регресування. Попереднє розпізнавання глухоти і вираженої приглухуватості не становить труднощів і проводиться отоларингологом. Застосовується мовна аудіометрія (розмовна та шепітна мова). При виявленні приглухуватості необхідна консультація сурдолога. Для розпізнавання приглухуватості легкого ступеня використовується спеціальна апаратура (аудіометри, камертони тощо).

Диференціювання між кондуктивною приглухуватістю (ураженням звукопровідного апарату) та нейросенсорною приглухуватістю (патологією апарату звукосприйняття) проводиться за допомогою аудіометрії та отоскопії. У пацієнтів з кондуктивною приглухуватістю при отоскопії можуть виявлятися перфоративні або рубцеві зміни барабанної перетинки. У ряді випадків (рубці в барабанній порожнині, зрощення стремінця, молоточка та ковадла) зміни при проведенні отоскопічного дослідження не виявляються. Рухливість звукопровідної системи оцінюється за допомогою пневматичної вирви Зігле.

Істотну допомогу в процесі диференціальної діагностики між кондуктивною та нейросенсорною приглухуватістю надає порівняльна оцінка повітряної та кісткової провідності. При кондуктивній приглухуватості повітряна звукопровідність погіршується, а кісткова зберігається на нормальному рівні або навіть покращується. Для нейросенсорної приглухуватості характерно погіршення як повітряної, і кісткової провідності. На аудіограмі пацієнта з кондуктивною приглухуватістю виявляється значний розрив між лініями кісткової та повітряної провідності, на аудіограмі хворого з нейросенсорною приглухуватістю лінії провідності зливаються.

Для визначення локалізації рівня ураження слухового нерва та диференціальної діагностики між нейросенсорною та корковою (що з’явилася в результаті пошкодження відповідних ділянок головного мозку) глухотою необхідна консультація отоневролога. Застосовуються спеціальні обстеження (порогова аудіометрія, тонова аудіограма, дослідження слухових ВП тощо).

Значні труднощі виникають при виявленні приглухуватості та глухоти у дітей раннього віку. Для оцінки стану слуху у разі застосовується комп’ютерна аудіометрія і акустична імпедансометрія середнього вуха.

Лікування кондуктивної приглухуватості

При порушенні функціональності чи цілісності слухових кісточок та барабанної перетинки зазвичай потрібне оперативне лікування. Існує велика кількість хірургічних операцій, які забезпечують повне відновлення або суттєве покращення слуху (протезування слухових кісточок, тимпанопластика, мірінгопластика тощо). У ряді випадків відновлення слуху можливе навіть за повної глухоти. Вид оперативного втручання визначається характером ураження звукопровідної системи.

Лікування нейросенсорної приглухуватості

Загибель волоскових клітин незворотня незалежно від їх ураження. Коригувати порушення хірургічним шляхом неможливо. На початкових стадіях захворювання при точній постановці діагнозу в ряді випадків хороший ефект дає лікарська терапія у поєднанні з фізіолікуванням, електростимуляцією та оксигенобаротерапією. Єдиним способом компенсації при значній давності захворювання, глухоті та важкій двосторонній нейросенсорній приглухуватості було і залишається слухопротезування. Підбір установка та налаштування слухового апарату здійснюється лікарем-слухопротезистом.

Завдяки сучасним досягненням медицини розроблено оперативні методи лікування нейросенсорної приглухуватості та альтернативою слуховому апарату стала кохлеарна імплантація.

Основним профілактичним заходом щодо попередження глухоти та приглухуватості є масове обстеження. Регулярні обстеження показані всім працівникам гучних виробництв та іншим категоріям населення, які входять до груп підвищеного ризику. Дуже важливо своєчасно виявляти ознаки приглухуватості у дітей, оскільки не виявлені вчасно порушення слуху можуть стати причиною затримки формування мови та відставання в інтелектуальному розвитку.