Приглухуватість у дітей

Приглухуватість у дітей – Зниження слуху різного ступеня вираженості, що утруднює сприйняття мови та навколишніх звуків. Симптомами приглухуватості в дітей віком може бути відсутність реакцію звук іграшки, материнський голос, поклик, прохання, шепітну мова; відсутність гуляння та белькотіння; порушення мовного та психічного розвитку та ін. Діагностика приглухуватості у дітей включає проведення отоскопії, аудіометрії, акустичної імпедансометрії, реєстрацію отоакустичної емісії, визначення слухових ВП. З урахуванням причин та виду приглухуватості у дітей може використовуватися медикаментозне та фізіотерапевтичне лікування, слухопротезування, методи функціональної отохірургії, кохлеарна імплантація.

Приглухуватість в дітей віком – порушення слуховий функції, у якому сприйняття звуків утруднено, але у тому мірою збережено. Приглухуватість у дітей є предметом вивчення дитячої отоларингології, сурдології, отоневрології. У Росії кількість дітей та підлітків з приглухуватістю та глухотою становить понад 600 тисяч, при цьому у 0,3% хворих порушення слуху носять уроджений характер, а у 80% малюків виникають у перші три роки життя. Втрата слуху в дитячому віці тісно пов’язана з розвитком мовної функції та інтелекту дитини, тому раннє виявлення та реабілітація дітей з приглухуватістю є важливим завданням практичної педіатрії.

З урахуванням етіологічної обумовленості розрізняють спадкову, вроджену та набуту приглухуватість у дітей. Залежно від локалізації ушкодження у слуховому аналізаторі прийнято виділяти:

• нейросенсорну (сенсоневральну) приглухуватість у дітей, що розвивається внаслідок ураження звукосприймаючого апарату: внутрішнього вуха, слухового нерва чи центральних відділів слухового аналізатора.
• кондуктивну приглухуватість у дітей, що розвивається внаслідок ураження звукопровідного апарату: зовнішнього вуха, барабанної перетинки та середнього вуха (слухових кісточок).
• змішану приглухуватість у дітей, при якій одночасно порушуються функції звукопроведення та звукосприйняття.

У структурі дитячої приглухуватості у 91% випадків виявляються сенсоневральні поразки, у 7% – кондуктивні, у решті – змішані.

Ступінь тяжкості приглухуватості у дітей оцінюється на підставі даних мовної та тональної аудіометрії:

• 1 ступінь (26-40 дБ) – дитина чує розмовну мову з відстані 4-6 м, шепітну мову – з відстані 1-3 м; не розрізняє мова і натомість стороннього шуму, віддалену мова;
• 2 ступінь (41-55 дБ) – дитина розрізняє розмовну мову лише з відстані 2-4 м, шепітну мову – з відстані 1 м;
• 3 ступінь (56-70 дБ) – дитина чує розмовну мову лише з відстані 1-2 м; шепітна мова стає невиразною;
• 4 ступінь (71-90 дБ) – дитина не розрізняє розмовну мову.

Підвищення слухового порога вище 91 дБ оцінюється як глухота.

За часом виникнення зниження слуху розрізняють прелінгвальну (що настала до розвитку мови) і постлінгвальну (наступила після появи мови) приглухуватість у дітей.

Спадкова нейросенсорна приглухуватість у дітей у більшості випадків передається по аутосомно-рецесивному; рідше – за домінантним типом. В цьому випадку у дитини є незворотні, непрогресуючі зміни органу слуху, зумовлені двостороннім порушенням звукосприйняття. Спадкова форма приглухуватості у 80% дітей зустрічається ізольовано, в інших випадках входить до структури багатьох генетичних синдромів. З більш ніж 400 відомих синдромів, що включають нейросенсорну приглухуватість у дітей, найбільш поширеними є синдроми Дауна, Патау, Альпорта, Пендреда, Ледпарода, Клайпеля-Фейла та ін.

Розвитку вродженої приглухуватості в дітей віком сприяють різного роду патологічні на слуховий аналізатор у внутрішньоутробному періоді. Найбільшу небезпеку для органу слуху плоду, що формується, становлять інфекційні захворювання, перенесені вагітною в І триместрі: краснуха, грип, герпес, кір, токсоплазмоз, цитомегаловірусна інфекція, туберкульоз, сифіліс. Ці та інші внутрішньоутробні інфекції, як правило, призводять до ураження звукосприймаючого відділу слухового аналізатора, а ступінь виразності порушення слуху у дітей може варіювати від легкої приглухуватості до повної глухоти.

Вроджена патологія слуху у дитини може бути обумовлена ​​різними хронічними захворюваннями матері (тиреотоксикозом, цукровим діабетом, анемією, авітамінозами), прийомом вагітної відотоксичних препаратів (неоміцину, стрептоміцину, гентаміцину, канаміцину та ін.), професійними шкідливостями, алкогольної та ін. Нерідко причиною приглухуватості у дитини виступає гемолітична хвороба, асфіксія плода, внутрішньочерепні пологові травми, вади розвитку органу слуху. Недоношеність (вага дитини при народженні менше 1500 кг) є фактором ризику розвитку вродженої приглухуватості у дітей.

Причини набутої приглухуватості в дітей віком впливають на нормально сформований орган слуху вже у постнатальном періоді. Приводити до зниження слуху у дитини можуть сірчані пробки, сторонні тіла вуха, перфорація барабанної перетинки, аденоїди, хронічний риніт, тонзиліт, середній отит, що рецидивує, травми різних відділів вуха та інші захворювання ЛОР-органів. Крім цього, приглухуватість у дітей може бути ускладненням загальних інфекцій (ГРВІ, епідемічного паротиту, скарлатини, дифтерії, енцефаліту, менінгіту, сепсису новонароджених), гідроцефалії, черепно-мозкових травм із залученням піраміди скроневої кістки, лікарської та лікарської. Розвитку набутої сенсоневральної приглухуватості сприяє захоплення підлітків прослуховуванням гучної музики через навушники плеєра.

Головна роль розпізнаванні приглухуватості в дітей віком відводиться спостережливості батьків. Дорослих слід насторожити, якщо до 4-х місяців у дитини відсутня реакція на гучні звуки; до 4-6 місяців відсутні передрічні вокалізації; до 7-9 місяців дитина не може визначити джерело звуку; 1-2 роки відсутній словниковий запас.

Старші діти можуть не реагувати на шепітну чи розмовну мову, звернену до них ззаду; не відгукуватися своє ім’я; кілька разів перепитувати те саме, не розрізняти звуки навколишнього середовища, говорити голосніше, ніж це необхідно, «читати з губ».

Для дітей з приглухуватістю характерно системне недорозвинення мови: є поліморфне порушення звуковимови та різко виражені проблеми слухової диференціації фонем; крайня обмеженість словникового запасу, грубі спотворення звуко-складової структури слова, несформованість лексико-граматичного ладу мови. Все це обумовлює формування у школярів, що слабо чують, різних видів дисграфії та дислексії.

Приглухуватість на фоні терапії ототоксичними препаратами у дітей зазвичай проявляється через 2-3 місяці після початку лікування та має двосторонній характер. Зниження слуху може досягати 40-60 дБ. Першими ознаками приглухуватості у дітей частіше виступають вестибулярні порушення (нестійкість ходи, запаморочення), шум у вухах.

На етапі скринінгу провідна роль діагностиці приглухуватості в дітей віком відводиться неонатологу, педіатру і дитячому отоларингологу. Особлива увага в перший рік життя має приділятись виявленню вродженої та спадкової приглухуватості у дітей груп ризику. У новонароджених, що добре чують, у відповідь на звуки в нормі реєструються різні безумовні реакції (миготіння, розширення зіниць, рефлекс Моро, гальмування смоктального рефлексу тощо). З 3-4 місяців у дитини можна визначити здатність до локалізації джерела звуку. Для виявлення патології зовнішнього вуха та барабанної перетинки проводиться отоскопія.

Для дослідження слухової функції у дітей молодшого віку з передбачуваною приглухуватістю використовується ігрова аудіометрія, у школярів – мовна та тональна гранична аудіометрія, камертональне дослідження слуху. До методів об’єктивної аудіологічної діагностики відносяться акустична імпедансометрія (тимпанометрія), реєстрація викликаних слухових потенціалів, отоакустична емісія. З метою з’ясування місця ураження слухового аналізатора використовується електрокохлеографія. Поглиблене обстеження слухової функції дозволяє судити про ступінь і характер приглухуватості у дітей.

При отриманні даних за наявність у дитини зниження слуху, подальше ведення пацієнта здійснюється фахівцями сурдологами, отоневрологами, слухопротезистами.

Усі методи лікування та реабілітації дітей з приглухуватістю діляться на медикаментозні, фізіотерапевтичні, функціональні та хірургічні. У ряді випадків буває достатньо проведення нескладних процедур (видалення сірчаної пробки або видалення стороннього тіла вуха) для відновлення слуху.

При кондуктивній приглухуватості в дітей віком, обумовленої порушенням цілісності барабанної перетинки і слухових кісточок, зазвичай потрібно проведення слухулучшающей операції (мирінгопластики, тимпанопластики, протезування слухових кісточок та інших.).

Лікарська терапія сенсоневральної приглухуватості у дітей проводиться з урахуванням етіологічного фактора та ступеня приглухуватості. При зниженні слуху судинного генезу призначаються препарати, що покращують церебральну гемодинаміку та кровопостачання внутрішнього вуха (вінпоцетин, нікотинову кислоту, папаверин, еуфілін, бендазол). При інфекційній природі приглухуватості у дітей препаратами першої лінії є нетоксичні антибіотики. При гострих інтоксикаціях проводиться дезінтоксикаційна, дегідратаційна та метаболічна терапія, гіпербарична оксигенація.

З немедикаментозних методів лікування приглухуватості у дітей використовуються пневмомасаж барабанної перетинки, голкорефлексотерапія, магнітотерапія, ендоуральний ультрафонофорез та електрофорез.

У багатьох випадках єдиним способом реабілітації дітей із сенсоневральною приглухуватістю є слухопротезування. За наявності відповідних показань дітям із сеносневральною приглухуватістю виконується кохлеарна імплантація.

Комплексна реабілітація дітей, які страждають приглухуватістю, включає допомогу логопеда, сурдопедагога, дефектолога, дитячого психолога.

Своєчасне виявлення приглухуватості в дітей віком дозволяють уникнути затримки мовного розвитку, відставання в інтелектуальному розвитку, розвитку вторинних психологічних нашарувань. При ранньому початку лікування приглухуватості у дітей у більшості випадків вдається домогтися стабілізації слуху та успішно здійснювати реабілітаційні заходи.

Профілактика приглухуватості у дітей включає виключення перинатальних факторів ризику, проведення вакцинації, попередження захворювань ЛОР-органів, відмова від прийому ототоксичних препаратів. Для забезпечення гармонійного розвитку дітей, які страждають на приглухуватість, їм необхідний комплексний медико-педагогічне супроводження на всіх вікових етапах.