Психологи констатують: людська психіка витримує на війні не більше 45 діб.

Півроку в зоні АТО, довгоочікувана ротація та повернення додому. Квіти і подарунки від зовсім незнайомих людей, дяки і, нарешті, обійми рідних. А після цього – нічні кошмари, депресія та запої. Мирну реальність, що повернулися з передовою бійці у більшості випадків просто не приймають. Їм складно адаптуватися до того, що тут не гримлятимуть щодо вибухи, не рвуться снаряди. Вони розуміють, що змінились. На жаль, це не завжди розуміють ті, хто поруч.

– Сьогодні психологічна стійкість і патріотизм наших бійців у порівнянні з тими, що були ще у червні, набагато вищі, – вважає координатор групи з роботи з військовими Дніпропетровського кризово-психологічного центру Тетяна Єрмолаєва. – Однак разом із тим більше відзначається і втома, і нерозуміння того, нащо потрібна ця війна. До того ж, населення в зоні АТО не завжди доброзичливо ставиться до українських військових.

Тетяна працює як на передовій, так і з бійцями, що повернулися додому. Розповідає, що зараз у багатьох спостерігається зниження рівня стресостійкості. Як це не дивно нам, що живуть там, де війни немає, у зоні АТО найважчим для емоційного стану хлопців є бездіяльність, періоди “затишшя”, які все одно не зникає чекання біди. Однак і відпустка не завжди йде на користь. З якими проблемами стикаються військові, повернувшись додому, і як рідним підтримати їх, дізнавалися у психологів та психотерапевтів.

Перехід з війни у ​​світ – три дні на адаптацію

Зрозуміло, що, провівши в зоні АТО кілька місяців, бійці мріють швидше потрапити додому. Проте психологи запевняють: необхідний тимчасовий заділ, щоб трохи “віддихатися”, перейти зі стану війни до стану світу. Тому радити тому ж командуванню виділити три дні для того, щоби службовці провели деяку годину у військовій частині, пройшли діагностику фізичного та морального стану. І тільки потім вирушали додому. Для нормального відпустки необхідно дві тижні “чистої” години. При цьому перша неделя піде на адаптацію, прийняття того, що вже змінилося у житті. Проте доктор медичних наук, психотерапевт Світлана Мороз, яка працює з бійцями в обласній лікарні ім. Мечникова вважає, що визначити годинні рамки, необхідні для психологічного відновлення, не можна.

– Це все одно, що намагатися зрозуміти, скільки потрібно людині, щоб наїстися, – каже лікар. – Все залежить від того, що боєць там пережив, з чим зіткнувся. Комусь достатньо двох тижнів, а комусь потрібно місяці.

Алкоголь як втеча від власних думок

Нерідко, приїхавши додому, солдати починають пити. Причому в запій йдуть навіть ті, хто до цього і краплі в рот не брав.

– Чоловік був на війні, він зміг, вистояв, подолавши, а тут від нього не потрібно жодного подвигу, – пояснює Світлана Михайлівна. – Він почуває себе лузером, адже тут він не такий успішний, як на війні. А що робить чоловік, який почуває себе невдахою? Починає шукати спасіння у алкоголі.

Рідні не знають, до кого кидатися, а треба йти до психолога та нарколога. Ось тільки немає в нас такої звички шукати допомоги у фахівців. Хоча найчастіше, пропивши кілька днів, чоловік сам приходить до висновку, що йому від цього не легше, і все припиняється само собою.

Спалахи агресії

Бійці зізнаються, що часто безпідставно можуть накричати на дружину, маму чи дитину. Воно й зрозуміло – “відриваємося” ми зазвичай на тих, хто поруч. Неконтрольовані спалахи агресії трапляються часто, проходять швидко, і за них воякам дуже соромно. Все, що залишається близьким, це постаратися не ображатися.

– Треба бути готовими до того, що людина кричатиме, стрибатиме ночами, продовжуватиме воювати, – каже психолог Тетяна Єрмолаєва. – Рідні повинні ставитися до такого з дорослим розумінням.

– Це симптоматика, яку потрібно лікувати, – наполягає Світлана Мороз. – Пропущено нервну контузію. У мене був боєць, який пережив три війни, пройшов Афганістан. В АТО він “тримав” Донецький аеропорт, його відкинуло вибуховою хвилею, і він отримав цю саму нервну контузію, яка згодом провокує неконтрольовані спалахи гніву. Потім сам мені зізнавався, що після Афганістану довго був “вибуховим” і не розумів, чому так відбувається. Сказавши, що мені першому вдалося справді допомогти йому.

Небажання повертатися на передову

Біль у спині від постійного носіння 10-кілограмового бронежилета ніщо в порівнянні з душевним болем. Чим довше людина перебуває на передовій, тим більше у нього посттравматичних психічних розладів. Тому психологи наполягають на демобілізації. Хлопців треба змінювати, на передовій вони повинні знаходитися не більше 45 діб (цей термін вказівок у законі про мобілізацію, але він є рекомендацією, і давати бійцеві відпустку, вирішує командир. – Авт.). Психологи відзначають, що бійці часто не хочуть повертатись назад, але не в зону АТО, а саме на передову. Психологічно це дуже важко. П’ять відсотків від кількості тих, хто воював, стають психічними інвалідами. І якщо фізичні рани поступово затягуються, то психічні можуть “вилізти” і через 5 років, і через 10 років.

Втім, за словами Світлани Мороз, небажання повертатися стосується за великим рахунком призівників – вони бояться. А від професійні військові та добровольці, наоборот, прагнуть якнайшвидше повернутися, бо знають і розуміють, нащо туди йдуть.

Відчуття непотрібності – перший крок до суїциду

Про ці історії не кричати на всіх кутках, але вони, на жаль, є: повернувся живий, руки-ноги цілі, рідні щасливі, а він – у петлю. Переживши, здавалося б, найстрашніше і повернувшись додому, часто бійці відчувають свою непотрібність. А якщо це посилюється ще й ситуацією в батьківщині, коли дружина або мати ставить ультиматум: або я, або війна – їм зовсім не хочеться жити.

– Підтримка зі сторони близьких людей просто потрібна, – підкреслює психолог. – Дуже часто з таким станом допомагають упоратися діти. Вони буквально “витягують” із депресії. Теплі ручки, які намагаються розкрити очі сплячого тата, обійми та поцілунки, ігри та сміх – найкращі антидепресанти.

Втім, серед “пацієнтів” психотерапевта лікарні ім. Мечникова суїцидально налаштованих немає. Навіть тяжкопоранені і бійці з ампутацією хочуть бути корисними і жодних думок про те, щоб звести рахунки із життям, не допускають. Однак, на думку Світлани Михайлівни, ці настрої можуть з’явитися через півроку, тому для таких бійців необхідно створити глобальну службу підтримки та допомоги.

Що ж до розлучень, то, на жаль, близько 70% військових втрачають свої сім’ї. Однак звинувачувати у цьому одних жінок не варто.

– Тут важко говорити, хто винний, – зазначає психотерапевт. – Частина добровольців, наприклад, самі тікають у зону АТО, щоб не вирішувати якісь побутові чи особисті проблеми.

До речі, психологи радять рідним не розпитувати свого солдата про те, як йому доводилося “там”, вбивавши він чи не вбивавши, чи страшно йому було чи не? А ось якщо він сам захоче розповісти про це – потрібно вислухати і не намагатися піти від розмови.