Сап

Сап – тяжке бактеріальне захворювання септико-піємічного характеру, що викликається сапною паличкою – Burkholderia mallei. При сапі відзначається лихоманка, що перемежується, лімфаденіт, абсцеси м’язів, абсцедуюча пневмонія, гнійні артрити, остеомієліт, множинні гнійно-геморагічні пустули на шкірі і слизових оболонках, що перетворюються на сапні виразки. Діагноз сапу підтверджується мікроскопічними, бактеріологічними, серологічними дослідженнями, постановкою біологічної та шкірно-алергічної проб. У лікуванні сапу застосовуються протимікробні та загальнозміцнюючі засоби, хірургічне дренування абсцесів.

Сап – небезпечна бактеріальна інфекція, що передається людині від непарнокопитних тварин (головним чином коней), що супроводжується гнійним ураженням лімфатичних вузлів, шкіри, м’язів, легень та інших внутрішніх органів. Раніше сап був поширений повсюдно, нині ареал інфекції звузився; окремі випадки захворювання реєструються лише у деяких країнах Азії, Африки та Південної Америки. Зараження людини сапом зустрічається рідко і здебільшого пов’язані з професійної діяльністю осіб, зайнятих конярством (зоотехніків, ветеринарних лікарів, конюхів, вершників, ковалів).

Збудником сапа є нерухома грамнегативна паличка Burkholderia mallei, що має пряму або злегка вигнуту форму та характерну зернисту будову. Бактерія не має суперечок та джгутиків, виділяє ендотоксин маллеїн. Паличка сапа розвивається в інтервалі температур від 20 до 45˚C (оптимум – 37˚C), у ґрунті та воді зберігається до 1,5 міс., у виділеннях з дихальних шляхів та шкірних елементів хворих, у трупах тварин – до кількох тижнів. Збудник сапа чутливий до нагрівання, дії ультрафіолету, засобів дезінфекції.

Резервуаром і джерелом збудника сапа в природі є хворі непарнокопитні тварини сімейства кінських (коні, віслюки, лошаки, мули, рідше зебри), а також верблюди. Осли хворіють на сап у гострій формі, коні, як правило, у хронічній. Сапом також можуть заражатись хижаки (леви, тигри, леопарди, рисі), що поїдають м’ясо хворих тварин. Сприйнятливість до інфекції у людей невисока. Зараження людини сапом відбувається при безпосередньому контакті з хворими тваринами, утилізації сапних трупів, через інфіковані навколишні предмети (збрую, фураж, солому). Проникнення збудника сапу можливе аерогенним шляхом (в лабораторних умовах), а також аліментарним шляхом. Передача сапа від людини до людини є малоймовірною.

Вхідними воротами сапу є пошкоджені шкірні покриви, слизові оболонки респіраторного, рідше травного тракту. На місці застосування збудника виникають типові сапні вузлики (гранулеми). Лімфогенним і гематогенним шляхом палички сапа розносяться по всьому організму, викликаючи дифузний септико-піємічний процес з утворенням вторинних множинних абсцесів на шкірі, м’язах та внутрішніх паренхіматозних органах. Імунітет після перенесеного сапу напружений та нетривалий.

Сап протікає у гострій чи первинно хронічній формі. Залежно від провідних проявів інфекції розрізняють шкірний, носовий та легеневий сап. Інкубаційний період інфекції становить від 2 до 5 діб. Гостра форма сапу проявляється тривалою лихоманкою септичного характеру (38-40˚C) з великими добовими коливаннями температури; ознобом, різкою слабкістю, головним болем, міалгією та артралгією.

У місці впровадження палички сапу на шкірі з’являється папула багряно-червоного кольору, яка швидко нагноюється і розкривається, оголюючи сірувато-брудну виразку із сальним дном та набряклими нерівними краями. Шкіра навколо припухає, покривається гнійничками, кірками і тканинами, що відмерли. Відзначається регіонарний лімфаденіт та лімфангіт. На 5-7 день після короткочасного зниження температури відбувається генералізація інфекції за типом септикопіємії з повторною лихоманкою та різким погіршенням загального стану хворих. Гранулематозно-гнійний процес з утворенням дрібних множинних абсцесів та вогнищ некрозу поширюється на шкірні покриви та внутрішні органи, частіше легені, а також м’язи, хрящі та кістки.

На шкірі з’являються поліморфні запальні висипання (плями, папули, геморагічні везикули, пустули), оточені інфільтратами, болючими і гарячими на дотик, незабаром розпадаються і покриваються виразками. Глибокі сапні виразки розташовуються, в основному, на відкритих ділянках тіла (особі та кінцівках) і містять густий, тягучий гній зеленого кольору, іноді з домішкою крові. При інтраназальному проникненні збудника виразки гранульоми найбільш виражені на слизовій оболонці носа і супроводжуються рясними, слизово-гнійними, смердючими виділеннями брудно-червоного кольору, які засихають кірками навколо ніздрів.

Поразка легень при сапі характеризується утворенням сапних вузликів, абсцесів, розвитком дрібновогнищевої, абсцедуючої або зливної пневмонії з наполегливим глибоким кашлем, виділенням слизово-кров’янисто-гнійного мокротиння, болями в грудній клітці, задишкою. Можуть виникати гнійні артрити (емпієм суглобів), остеомієліти, септичні проноси. Глибокі хворобливі абсцеси в м’язах (особливо, литкових) спонтанно розкриваються з утворенням характерних нориць. Різко збільшується селезінка. Гостра форма сапу триває від 7 до 14 днів, швидко наводячи смертельний результат.

Хронічна форма сапа характеризується повільним розвитком і тривалим (від кількох місяців до кількох років) перебігом із загостреннями та ремісіями. Відзначається інтоксикація, лихоманка, що перемежується, великі, довго не загоюються виразки і множинні абсцеси холодного типу в підшкірній клітковині і м’язах (частіше кінцівок), мігруюча зливна пневмонія з залученням плеври. Ускладненнями сапу є глибокі флегмони, плевропневмонія, бронхоектази, пневмосклероз, загальний амілоїдоз, гнійний менінгіт, кахексія.

Діагноз сапу підтверджується специфічними клінічними ознаками, виявлення сапної палички при мікроскопії мазків, виділенням та ідентифікацією культури збудника при бакпосіві на живильні середовища, позитивними результатами серологічних реакцій (РСК, РА, РПГА), шкірної алергічної та біологічної проб. Клінічним матеріалом для досліджень є гнійне відділення шкірних виразок, виділення з носа, мокротиння, кров, вміст абсцесів, отриманий при пункції лімфовузлів та підшкірних гнійників, шматочки трупних тканин. За допомогою бактеріального посіву матеріалу на мікрофлору при гострій формі сапу визначається характерний ріст культури B.mallei у вигляді слизового бурштиново-коричневого нальоту, що поступово каламутніє і набуває червоного відтінку.

Біологічна проба, проведена на самцях морських свинок, виявляє високу патогенність палички сапа для лабораторних тварин та дозволяє досліджувати зразки різних органів та тканин. З 2-3 тижні захворювання проявляється позитивна шкірна алергопроба з маллеїном. Основним серологічним методом діагностики гострого сапу є РЗК, проведена в динаміці та визначальна наростання титру специфічних антитіл. Рентгенографія грудної клітки при легеневій формі сапа виявляє ознаки дрібноосередкової або зливної пневмонії із затемненням частки легені, а також вогнищеві тіні та порожнини при абсцедуванні легень. Сап необхідно диференціювати від сепсису, чуми, сибірки, натуральної віспи, бешихи, сифілісу, абсцесу або туберкульозу легень, легеневих мікозів, меліоїдозу.

При сапі обов’язкова ізоляція хворого на інфекційний стаціонар. Як етіотропне лікування призначаються протимікробні препарати – сульфаніламіди (зазвичай, сульфатіазол) окремо або в комбінації зі стрептоміцином, бензилпеніциліном, аміноглікозидами. Показано вітамінотерапію, переливання кровозамінників, оксигенотерапію. Виконується хірургічне дренування абсцесів, що утворилися. Позитивного ефекту в лікуванні сапу можна досягти за допомогою підшкірного або внутрішньошкірного введення доз, що наростають, гліцеринової витяжки з сапних бацил. При септичній формі сапу необхідні заходи інтенсивної терапії, створені задля підтримку функції життєво важливих органів. Лікування легких випадків сапа триває не менше 30 днів, тяжких – більш тривало.

Прогноз сапу досить серйозний. Летальність при нелікованій гострій формі наближається до 100%, при хронічній настає в половині та більше випадків. Своєчасно розпочате лікування дозволяє сподіватися більш сприятливі перспективи. З метою профілактики сапу організується ветеринарний контроль, раннє виявлення та забій хворих тварин, дотримання правил особистого захисту при догляді за тваринами з підозрою на сап (носіння захисних комбінезонів, рукавичок, масок, окулярів), дезінфекція місць утримання цих тварин. Для осіб, які були у контакті з хворими, встановлюється 21-денний карантин. Інфікованим, але ще не хворим на сап пацієнтам, проводиться екстрена профілактика сульфатиазолом.