Сіаладеніт

Сіаладеніт – Запальне захворювання слинної залози, зазвичай вірусної чи бактеріальної природи. Сіаладеніт супроводжується збільшенням об’єму, ущільненням, хворобливістю ураженої слинної залози, зменшенням слиновиділення, сухістю у роті, порушенням загального самопочуття; у ускладнених випадках – формуванням каменів чи абсцесу. Діагноз сіаладеніту встановлюється з урахуванням даних бактеріологічного та цитологічного аналізу відокремлюваного з проток, сіалометрії, УЗД слинних залоз, сіалографії, сіалосцинтиграфії, дослідження біоптатів малих слинних залоз. Лікування сіаладеніту передбачає проведення противірусної та антибактеріальної терапії; при калькульозному сиаладеніті показано видалення каменів.

Сіаладеніт – запальне ураження великих або малих слинних залоз, що призводить до порушення процесу слиновиділення. У стоматології сіаладеніти складають 42-54% всіх захворювань слинних залоз. Найчастіше на сіаладеніт хворіють діти та пацієнти 50-60 років. Найчастішою формою сіаладеніту служить епідемічний паротит, що вивчається в рамках інфекційних хвороб та педіатрії. Крім цього, сіаладеніт може супроводжувати перебіг системних захворювань (наприклад, хвороби Шегрена), що розглядаються ревматологією. Специфічні запальні ураження слинних залоз при туберкульозі, сифілісі є сферою інтересів відповідних дисциплін – фтизіатрії та венерології.

Класифікація сіаладенітів передбачає їх поділ з урахуванням клінічного перебігу, причинних факторів, механізму інфікування та морфологічних змін на наступні групи:

1. Гострі сіаладеніти:

• вірусні (грипозний, цитомегаловірусний, Коксакі-індукований сіаладеніт, епідемічний паротит)
• бактеріальні (післяопераційні, постінфекційні, лімфогенні, контактні, пов’язані з обструкцією протоки слинної залози чужорідним тілом)

2. Хронічні сіаладеніти:

• паренхіматозні (запалення паренхіми слинних залоз)
• інтерстиціальні (запалення сполучнотканинної строми слинних залоз)
• сіалодохіт (протоковий сіаладеніт)

Хронічні сіаладеніти можуть мати неспецифічну та специфічну етіологію. До хронічних специфічних сиаладенитов ставляться туберкульоз, актиномікоз і сифіліс слинних залоз.

Гострий сиаладенит у розвитку може проходити стадії серозного, гнійного запалення слинної залози та її некрозу.

Збудниками сіаладеніт виступають вірусні або бактеріальні агенти, що вражають слинні залози. Бактеріальні сіаладеніти найчастіше викликаються мікрофлорою ротової порожнини або мікроорганізмами, що поширюються з віддалених вогнищ інфекції (стафілококами, стрептококами, колібактеріями, анаеробною флорою). Контактний сіаладеніт зазвичай спостерігається при флегмоні м’яких тканин, що прилягають до залози. Лімфогенний сіаладеніт розвивається після перенесених респіраторних інфекцій (трахеїту, ангіни, пневмонії), захворювань щелепно-лицьової області (періодонтиту, фурункулів, карбункулів, кон’юнктивіту). При післяопераційному сіаладеніті завжди простежується зв’язок захворювання з попереднім хірургічним втручанням на ротовій порожнині або слинній залозі. Сиаладеніти, пов’язані з чужорідними тілами, можуть бути обумовлені сіалолітіазом, потраплянням у протоку слинної залози дрібних зернят, кісточок, ворсинок зубної щітки та ін.

Серед вірусів найбільшу етіологічну роль у виникненні сіаладеніту відіграють віруси грипу, аденовіруси, параміксовіруси, цитомегаловіруси, віруси Коксакі та Епштейна-Барр, простого герпесу та ін.

Інфікування слинних залоз частіше відбувається через гирло протоки, рідше – контактним, гематогенним чи лімфогенним шляхом. Виникненню сіаладеніту сприяють ослаблення імунітету, застій секрету в протоках залози або зниження слиновиділення при тяжких інфекціях, після хірургічних втручань на черевній порожнині внаслідок пошкоджень залози. Підвищений ризик захворюваності на сіаладеніт існує у пацієнтів з ксеростомією; хворих, які отримують променеву терапію ротової порожнини; осіб, які страждають на анорексію.

В силу анатомічних та топографічних особливостей найчастіше запалюються привушні залози, рідше – підщелепні, під’язичні та малі слинні залози. Гострий сіаладеніт маніфестує зі збільшенням об’єму та ущільнення ураженої слинної залози, припухлості м’яких тканин; болів, що мають тенденцію до посилення при жуванні, ковтанні, повороті голови та іррадіації у вухо, скроню, нижню щелепу. Може відзначатись обмеження амплітуди відкривання рота, закладеність вух.

На запальний процес у залозі вказує порушення її функції: гіпосалівація (рідше гіперсалівація), поява в слині слизу, гною, пластівців (клітин злущеного епітелію). Часто гострі сіаладеніти протікають із погіршенням самопочуття, лихоманкою. Під час дослідження залози пальпується щільний інфільтрат, при гнійному розплавленні якого визначається симптом флюктуації.

При ускладненому перебігу гострого сіаладеніту не виключається виникнення слинних нориць, абсцесів і флегмон привушно-жувальної та підщелепної ділянки, стенозу слинних проток. Хронічний сіаладеніт протікає з періодично виникаючими загостреннями, під час яких відзначається припухлість та незначна болючість у ділянці уражених слинних залоз, зниженням слиновиділення, неприємним присмаком у роті.

Залежно від віку пацієнта, етіології запалення слинних залоз та основних захворювань, яким воно супроводжує, сіаладеніт може виявлятися стоматологом, терапевтом. При зовнішньому огляді виявляється локальна припухлість в області слинної залози (зовні або з боку ротової порожнини), виділення гною з гирла вивідної протоки при масуванні залози.

Різні форми сіаладеніту можуть бути диференційовані за клінічними проявами, а також за допомогою даних лабораторних та інструментальних досліджень. Важливу інформацію про специфіку процесів, що відбуваються в слинній залозі, дозволяє отримати ПЛР, біохімічне, цитологічне, мікробіологічне дослідження секрету, біопсія слинних залоз з гістологічним дослідженням матеріалу. Наявність видоспецифічних антитіл у сироватці визначається за допомогою імуноферментного аналізу.

Анатомо-топографічні особливості та функціональні порушення залоз аналізуються на підставі результатів УЗД слинних залоз, сіалографії, сіалосцинтиграфії, сіалотомографії, термографії. Для кількісної оцінки секреції слинних залоз використовують сіалометрію. Диференціальна діагностика сіаладенітів повинна йти шляхом виключення сіаладенозу, слиннокам’яної хвороби, кіст і пухлин слинних залоз, лімфаденіту, інфекційного мононуклеозу та ін.

Залежно від типу збудника, етіотропна терапія сіаладеніту може включати призначення противірусних чи антибактеріальних препаратів. При вірусних сіаладенітах проводиться зрошення ротової порожнини інтерфероном; при бактеріальних здійснюється інстиляція антибіотиків та протеолітичних ферментів у протоку слинної залози. У стадії інфільтрату виконуються новокаїнові блокади Вишневського, проводяться аплікації розчину диметилсульфоксиду на область залози. При абсцедуванні показано розтин гнійника.

При хронічному сиаладеніті до медикаментозної терапії додається масаж залози, фізіолікування (електрофорез, флюктуоризація, гальванізація, УВЧ). При стриктурах проводиться бужування проток слинної залози; при виявленні саливолітів – їх видалення одним із прийнятих способів (літотрипсія, сіалендоскопія, літоекстракіця та ін.). У разі завзятого, рецидивуючого перебігу сіаладеніту вирішується питання про екстирпацію слинної залози.

Прогноз та профілактика сіаладеніту

Результат сіаладеніту, як правило, сприятливий. У разі гострого сіаладеніту одужання зазвичай настає протягом 2-х тижнів. У важких або занедбаних випадках сіаладеніт може супроводжуватися рубцевою деформацією або зарощенням проток, стійким порушенням слиновиділення, некрозом залози.

Профілактика сіаладеніту полягає у зміцненні імунітету, дотриманні гігієни порожнини рота, терапії супутніх захворювань, усуненні стоматогенних вогнищ хронічної інфекції.