Як і багато інших людей моєї професії, стати лікарем я мріяв з раннього детства. Щоправда, вступивши до медичного вишу, далеко не одразу определився з тим, у якій області мені б хотілося спеціалізуватися. На старших курсах один мій близький товариш почав спеціалізуватися на ортопедії та травматології, познайомивши мене зі своїм наставником — лікарем з великої літери. І тоді я також захотів стати травматологом, передає sutura.org.ua

«Травматологія — це дуже цікава галузь медицини. Просто подумайте: у скелеті дорослого людини більше 200 кісток, величезна кількість м’язів, суглобів, зв’язок і сухожиль. Все це пов’язано між собою і, якщо щось із опорно-рухового апарату виходити з ладу, то людина вже не може відчувати собі повноцінно».

Ставити людей у ​​прямому сенсі слів на ноги — це велика відповідальність, тому, обираючи професію лікаря, потрібно розуміти всі ризики, бути готовим постійно розвиватися і, само собою, багато практикувати.

Сотні годин в операційній

Я працюю лікарем-травматологом п’ять років. Наразі практикую в одній із державних київських лікарень: веду постійний прийом, чергую у травматологічному пункті та провожу оперативні втручання. До моєї першої серйозної самостійної операції я асистував сотні, а може, й тисячі разів. Також до цього були нескладні хірургічні втручання, але першого пацієнта, якого я оперував самостійно, буду напевно пам’ятати всю життя.

Це була 76-річна бабуся, яку доставили до нас у швидкій. Вона отримала серйозну травму, необхідно було змінювати тазостегновий суглоб. Такі операції в травматології та ортопедії вважаються одними з найскладніших, оскільки завжди є ризик, що організм не прийме штучний суглоб, так і сама його установка — дуже копітка і відповідальна робота. При цьому людям старшого віку, яким, зокрема, може бути протипоказаний загальний наркоз, не можна бути малорухливими, бо в організмі в такому випадку можуть відбуватися застійні явища, коли рідина збирається в легенях, в області серця тощо.

Тоді рішення оперувати приймали родичі літньої пацієнтки. Добре пам’ятаю, як я йшов до операційної і помітно нервував. Але, як кажуть, очі бояться, а руки роблять: все пройшло успішно і бабуся, наскільки мені відомо, зараз веде активний спосіб життя.

Наодинці у травмпункту

«Систему роботи у відділеннях травматології улаштовано так, що за добу у травмпункті повинен чергувати один з лікарів. Зміна вважається складною, якщо за 24 години надавши допомогу близько 50 пацієнтам».

У мене якось було чергування, коли за день довелося прийняти понад 80 осіб. Так, це дуже втомлює. Особливо, коли ти весь день приймав людей, уночі хочеш прилягти хоча б на 15 хвилин, щоби просто притулитися до подушки, але не можеш — хворі продовжують надходити. У травмпункті, повторюсь, один лікар. І цей лікар – ти. Встаєш, відкидаєш до біса втому, робиш те, що винен.

Але найстрашніше — це навіть не складні добові чергування. Жах, коли на них тобі доводиться вибирати, в якому порядку будеш надавати допомогу. У мене була ситуація, коли привезли чоловіка в комі з переломом черепа, а одночасно з ним вчинив хлопець зі складним переломом і треба було рятувати кінцівку. Ти розриваєшся, а поруч кричати родичі цих хворих.

До речі, щодо родичів. Особливо мені здається, що всякі нападки з боку рідних пацієнтів — це, насамперед, вина самих лікарів. Вкрай рідко трапляється хтось зовсім неадекватний. Найчастіше буває, коли самі лікарі, у тому числі, від утоми, можуть якось різко відповісти, через що у близьких пацієнта одразу починається істерика. Я завжди намагаюся зберігати тверезий розум і не піддаватися емоціям.

Нові технології

У наше відділення потрапляють пацієнти віком від 14 років. Самим юним хворим, якого оперував особисто я, був ученик старших класів, який займався футболом і під час однієї з ігор отримав травму коліна. Підлітку пророкували хорошу спортивну кар’єру, ми провели операцію з використанням його власних сухожиль, пройшов час і зараз хлопець знову грає у футбол.

«Слава Богу, наука не стоїть на місці: багатьох пацієнтів, про які ще 10 років тому казали «безнадійний», зараз можна повернути до повноцінного способу життя».

Наприклад, ми використовуємо технологію нарощування кісток. Після складних осколкових переломів вживляємо в пошкоджену кістку спеціальний титановий штифт, при русі пошкоджені ділянки кістки починають тертися один об одного, а в місці їхнього тренування з’являється кісткова мозоль, яка і дозволяє скріпити перелом. Якщо виражатися зовсім грубо, то штифт ми використовуємо як шампур, а кість — це як шашлик, який нанизується на титан.

Підручні засоби

Після багатьох років роботи в травматології можу з упевненістю сказати, що досить часто, та що там дуже часто люди отримують травми з власної необережності. Десь півроку тому до нас надійшла пацієнтка із травматичною ампутацією кількох фаланг пальців на руці. Знаєте, як це лихо сталося? Вона робила сік на соковижималці і щось пішло не так.

А буквально днями група студентів привезла свого друга з розпухлим пальцем. Виявилося, що хлопець не міг зняти перстень, крутивши його, крутивши, а потім вичитавши десь, що для зняття кільця маленького розміру треба розпарити палець. Процедура, яку я настійно не рекомендую повторювати, звичайно, не допомогла, і тоді студент звернувся до лікарні, де йому, за словами компанії, не змогли допомогти.

Коли ж хлопець дістався до мого кабінету, було вже близько чотирьох годин ранку. Я тільки-но намагався зняти перстень — все було марно. Навіть спеціальні кусачки його не перемогли — метал виявився дуже міцним. Година у пацієнта йшла на хвилини — ще б пак, буквально півгодини і з пальцем точно можна було б прощатися.

Тоді я зателефонував до представників держблоку лікарні, які, на щастя, оперативно доставили у травмпункт болгарку. Довелося на свій страх і ризик розрізати за її допомогою горе-кільце. Палець вдалося врятувати — хлопець, сподіваюся, більше не буде експериментувати з прикрасами не за розміром.

«Лікарів все ще дякують за добру роботу, у тому числі грішми. Жодних конкретних сум при цьому особисто для мене не існує. Я працюю в державній лікарні, куди потрапляють пацієнти з різним достатком: якщо хтось із них захоче віддячити — добре, якщо не — теж цілком нормально».