Заїкання

Заїкання — судомогоподібні рухи артикуляційної та гортанної мускулатур, що виникають найчастіше на початку мови (рідше в середині), в результаті яких пацієнт змушений затримуватися на якомусь звуку (групі звуків). Дані симптоми заїкуватості дуже схожі з клонічними та тонічними судомами. При клонічному заїкуватості спостерігається повторне утворення слів, складів та звуків. Тонічне заїкання не дозволяє пацієнту зрушити зі звукової зупинки, щоб перейти до артикуляції іншого звуку. У своєму розвитку заїкуватість проходить 4 фази від рідкісних нападів заїкання, що періодично виникає, до серйозної особистісної проблеми, що обмежує здатність людини до спілкування.

Заїкання — судомогоподібні рухи артикуляційної та гортанної мускулатур, що виникають найчастіше на початку мови (рідше в середині), в результаті яких пацієнт змушений затримуватися на якомусь звуку (групі звуків). Дані симптоми заїкуватості дуже схожі з клонічними та тонічними судомами. При клонічному заїкуватості спостерігається повторне утворення слів, складів та звуків. Тонічне заїкання не дозволяє пацієнту зрушити зі звукової зупинки, щоб перейти до артикуляції іншого звуку.

Виділяють невротичну та неврозоподібну форми заїкуватості. Невротичне заїкуватість виникає у здорових дітей, як результат стресів та неврозів. Неврозоподібне заїкуватість властиве дітям із захворюваннями нервової системи (як спадковими, так і набутими).

Виділяють дві групи причин виникнення заїкуватості: сприятливі та провокуючі. Серед причин причин виникнення заїкуватості необхідно виділити:

• спадкову обтяженість;
• захворювання, що спричиняють енцефалопатичні наслідки;
• внутрішньоутробні, родові травми;
• перевтома та виснаження нервової системи (як наслідок інфекційних захворювань).

Умовами, що сприяють виникненню заїкуватості можуть виступати: порушення розвитку моторики та почуття ритму; убогість емоційного розвитку; підвищення реактивності внаслідок анормальності відносин із оточуючими; приховані психічні порушення (наприклад, ущемлення). Наявність однієї з перелічених умов достатньо для нервового зриву і, як наслідок, заїкуватості. До причин, що провокують виникнення заїкуватості, належать: одномоментна психічна травма (страх, переляк); двомовність або багатомовність у сім’ї; наслідування; тахілалія (прискорена мова).

Патогенез заїкуватості схожий з механізмом підкіркової дизартрії. У його складі – порушення координації дихального процесу, артикуляції та голосознавства. Тому заїкуватість часто позначають як дизритмічну дизартрію. Зрив індукційних взаємодій кори головного мозку та підкіркових структур призводить до порушення регуляції кори. У зв’язку з цим відбуваються зрушення в роботі стріопалідарної системи, яка відповідає за «заготівлю» до здійснення руху.

У русі беруть участь дві групи м’язів – одні скорочуються, інші – розслаблюються. Завдяки точному та узгодженому перерозподілу тонусу м’язів, можливе здійснення швидких, точних та суворо диференційованих рухів. Саме стріопалідарною системою здійснюється контроль над раціональним перерозподілом тонусу м’язів. Блокування стріопалідарного регулятора мови внаслідок емоційного перезбудження або анатомо-патологічних ушкоджень мозку призводить до клонічних повторень (тік) або тонічного спазму. Згодом патологічний рефлекс – порушення мовного автоматизму та гіпертонус мускулатури мовного апарату – переростає в умовний рефлекс.

Дихання. Серед порушень дихального процесу під час заїкуватості відзначається величезний витрата повітря на вдиху і видиху, що з розладом опору у сфері артикуляції. Порушення мовного дихання при заїкуватості полягає в утворенні пацієнтом інспіраторно-голосних або проторних звуків. Іншими словами, для руху голосових зв’язок та утворення проторного шуму пацієнт використовує повітря, що вдихається. Укорочений видих спостерігається не лише під час промови, а й у спокої.

Голос. Спроба вимови звуку при заїкуватості супроводжується судомоподібним замиканням голосової щілини, що перешкоджає виникненню звуку. Під час нападу горло швидко і різко рухається вгору, вниз і висувається вперед. Через не здатність на плавну вимову пацієнти намагаються вимовляти голосні звуки твердо. Спостерігається пом’якшення симптоматики заїкуватості при співі та шепоті аж до повної нормалізації мови.

Артикуляція. Крім функціональних порушень в апараті артикуляції при заїканні спостерігаються і соматичні порушення. Наприклад, високе склепіння неба, відхилення висунутої мови убік, у носовій порожнині — викривлена ​​носова перегородка, гіпертрофія раковин.

Супутні рухи – це рухи, що супроводжують мову при заїкуватості, не є необхідними, але в той же час, що виробляються пацієнтом, як свідомий рух. Під час нападу заїкуватості пацієнти можуть відкидати голову назад, нахиляти її, заплющувати очі, стискати кулак, знизувати плечима, тупотіти ногою, переступати з ноги на ногу. Словом, здійснювати рухи, які можна позначити як тонічні чи клонічні судоми.

Психіка. З розвитком заїкуватості неминучі ті чи інші психічні розлади. Найчастіше зустрічається страх перед деякими звуками, складами і словами, саме їх вимовою. У своїй промові пацієнти, які страждають на заїкуватість, навмисно уникають таких звуків і слів, по можливості підшукують їм заміну. При загостреннях може бути абсолютна немота. Думки про неможливість нормального спілкування можуть доводити до свідомості неповноцінності та щодо всього «я».

Перша фаза. Спостерігаються невеликі епізоди заїкуватості, скорочення періодів плавного розміреного мовлення. Закінчення першої фази заїкуватості визначають за такими симптомами:

• труднощі у вимові виникають частіше у початкових словах речень;
• епізоди заїкуватості виникають при виголошенні спілок, прийменників та інших коротких частин мови;
• «комунікативний тиск» посилює заїкуватість;
• дитина ніяк не реагує на свої труднощі з промовою слів, розмовляє без збентеження. Немає занепокоєння, страху мови. Спровокувати заїкуватість здатна миттєвий емоційний спалах.

Друга фаза. З’являються проблеми у контактуванні, деякі супутні рухи. Поступово підвищується кількість ситуацій, складних щодо спілкування.

• заїкуватість набуває хронічного характеру, але відрізняється тяжкість нападів;
• проблеми з проголошенням виникають частіше в складних словах, під час швидкого мовлення і значно рідше в коротких частинах мови;
• дитина усвідомлює порушення своєї мови, але не вважає себе заїкаючим. Говорить невимушено у будь-якій ситуації.

3-тя фаза. Закріплення судомного синдрому. Однак пацієнти не відчувають страху мови та будь-якої незручності. Вони використовують будь-яку можливість спілкування. Пропозиція лікування не викликає будь-якої підтримки або ентузіазму з боку пацієнта. Вони начебто дають собі установку на спокій.

• пацієнти усвідомлюють, що через заїкуватість деякі ситуації стають скрутними у плані спілкування;
• виникають проблеми у зв’язку з проголошенням певних звуків, слів;
• спроби замінити “проблемні” слова іншими.

Четверта фаза. На цій стадії заїкуватість — велика особистісна проблема. З’являються виражені емоційні реакцію заїкуватість і, як наслідок, уникнення мовних ситуацій. Якщо раніше пацієнт вдавався до заміни “проблемних” звуків (слів) періодично, то тепер він робить це постійно. Він починає звертати увагу на реакцію оточуючих на його заїкуватість. Характерні риси 4-ої фази заїкуватості:

• очікування заїкуватості (антиципація);
• утруднення при виголошенні певних звуків (слів) набувають хронічного характеру;

• логофобія (страх мови);

• відповіді питання стають ухильними.

Наявність заїкуватості змушує дитину уникати мовних ситуацій, у результаті звужується коло її спілкування як наслідок, загального розвитку. З’являється недовірливість, настороженість, відчуття різниці між собою та однолітками. Внаслідок нерозуміння між дитиною та її батьками (однокласниками, однолітками) розвивається відчуття ущемленості, власної неповноцінності. Наростає дратівливість, з’являється полохливість, яка може призвести до пригнічення психіки та посилення заїкуватості. Заїкуватість може призвести до зниження успішності в школі через незручність, сором’язливість і замкнутість дитини. Розвиток заїкуватості може стати на заваді у виборі професії, а також у створенні сім’ї.

Для діагностування заїкуватості необхідна наявність наступних ознак:

• порушення ритмічності мови (уривки слів, фраз, повторення складів, розтягування певних звуків);
• труднощі та запинки на початку промови;
• спроби впоратися із заїканням за допомогою побічних рухів (гримаси, тик).

У разі тривалості перелічених вище розладів більше 3-х місяців діагностується заїкання. Таким пацієнтам необхідна консультація як невролога, а й логопеда. Для виключення органічних захворювань нервової системи проводять реоенцефалографію, ЕЕГ мозку, МРТ-діагностику.

Успішність лікування невротичного заїкуватості багато в чому залежить від своєчасності діагностування. У зв’язку з малоефективністю традиційних психотерапевтичних методів лікування заїкуватості (поведінковий, гіпнотичний і т. д.) в сучасній медицині віддається перевага спеціальним терапевтичним підходам, які включають елементи декількох методів лікування. Такі комбіновані психотерапевтичні методи лікування заїкуватості застосовують і в індивідуальній, і груповій формі. Корекція порушень мови проводиться шляхом логопедичних занять з корекції заїкуватості та прискореної мови.

Невротичне заїкуватість у дітей молодшого віку добре піддається лікуванню в логопедичних дитячих садках та групах. Тут наголошують на колективну ігрову психотерапію, логопедичну ритміку. Не мало значення надається і сімейної психотерапії, де використовується навіювання, відволікання уваги, релаксація. Дітей вчать розмовляти в такт з ритмічними рухами пальців рук або монотонно та наспів. У основі методу саморегуляції установка те що, що заїкуватість — певне поведінка, підвладне зміні. У його складі десенсибілізація, аутогенні тренування. Метою допоміжного медикаментозного лікування є зняття симптомів страху, тривоги, депресії. Рекомендовано призначення седативних (в т.ч. фітотерапевтичних) та загальнозміцнювальних засобів.

У медикаментозному лікуванні неврозоподібного заїкуватості, що виникає у зв’язку з органічним ураженням головного мозку, застосовують спазмолітики (толперизон, бенактизин), з обережністю транквілізатори (у мінімальних дозах). Доведено ефективність проведення курсу дегідратації. У разі клонічного заїкуватості рекомендовано призначення кількох курсів (від 1 до 3 місяців) гопантенової кислоти. Крім того, в комплексне лікування заїкуватості рекомендується включати фізіотерапію, а також масаж (як загальний, так і логопедичний).

Прогноз сприятливий більш ніж у 70% випадків заїкуватості серед дітей.

Методи профілактики заїкуватості поділяють на дві групи. Одна з них націлена на підтримку та зміцнення дитячого здоров’я, друга – на організацію мовного розвитку дитини. Повноцінне харчування, постійний догляд, дотримання режиму дня та гігієни – це важливі складові психічного та мовного розвитку дитини, збереження та зміцнення її здоров’я. Нормальному функціонуванню нервової системи та запобіганню її від перевантажень сприяє правильне чергування неспання та сну. Слід берегти психіку дітей від надмірного інформаційного навантаження (перегляд «дорослих» телепередач, читання перед сном гіперемоційних казок), ситуацій, які можуть викликати переляк.

Повноцінний мовленнєвий розвиток дитини повинен включати три напрями. Перше — розширення кругозору, поняття та уявлення про навколишній світ, явища та предмети (ігри, прогулянки, читання книг). Друге — профілактика та попередження запинок у мові дитини, навчання плавності та неквапливості мови, вмінню логічно та послідовно викладати свої думки, бажання. Третє — формування правильної звуковимови, ритміки та темпу мови. Проте повідомляти дитині нову інформацію слід поступово, дозовано.

Виправивши заїкуватість, щоб уникнути рецидивів необхідно створити дитині відповідні обстановку та режим, які сприятимуть підтримці сприятливої ​​психологічної обстановки.