Звичайний завтрак хірурга о 16:00

– Володимировичу, терміново! Викликає черговий… У нього ранки починаються не з кофе. Чорні ночі розділяє білим днем ​​медичний халат. За неповних 20 років стажу хірург Максим Щербина звик жонглювати сном та бумерангом відкидати думки про голод, коли на часі робота. У розмові чекаєш на пишні слова про обов’язок, покликання і таке інше, але на запитання «А де ж у графіку завтрак?» він просто стримано зазначає, що біля п’ятої можна вже і перекусити. До першої години дня у нього планові операції, прийом пацієнтів, потім Володимировича обступають з адміністративними питаннями – Максим очолює відділення. Проте цей розмірений режим радше намріяний, адже що таке плановий у графіку лікаря? Так, насмішити Бога… Розповідає, як на свій день народження приймав не лише привітання, а й раптовий визов від прооперованої. Довелося повторно проводити операцію. Це життя хірурга, в якому несподіванки – річ закономірна. «П’ятихвилинка з колегами і 5 хв виділю на кофе… Не забути звірити кошториси… переглянути знімки Петровця, операція про 10тій… Степанівна у відпустку, за маніпуляційною закріпити… Пропущений від дружини… Зранку просила набрати… Записати, забуду знову, чи вже ввечері… На вихідних треба буде…»… – Максиме Володимировичу, від гляньте цей знімок… Колеги люблять з ним радитися, а він не відмовляти, бо «надавати впевненості – це робота завідуючого». Окремо – вони, як спалах сірника, а водночас – вічний вогонь на варті життя, який підтримують по черзі, буквально – чергуваннями. Вони не бажають один одному «легкої операції», «спокійної ночі» – прикмета каже, що буде наоборот. Проте завжди на це сподіваються. «Все буде добре», – як мантру повторює Максим колегам навіть унайскладніших ситуаціях. І обіймає. Руки хірурга вміють лікувати і безскальпеля, якщо серце лікаря чуйне. – Максиме Володимировичу, потрібен Ваш дозвіл і підпис, гляньте, будь ласка…Ви здогадаєтеся до 15-тої? Загалом він планував снідати і хоча б кофе, але треба передати документи на закупівлю… Ще не забути набрати дружину… У вайбері повідомлення від доньки – дружина хитрує так завжди, коли він не встигає чи забуває вийти на зв’язок. «Безпрограшний хід конем», – подумки усміхається, бо, звісно, ​​повідомлення від доньки він прочитає одразу. … Сім’я – це те, що надає йому сили, коли робота виснажує нанівець. Вони живуть за містом, і дорога додому – це його трамплін в обіймі природи, де жага життя наповнює знову бажанням рятувати пацієнтів. У нього донька та син. І дружина, яка щоразу вкладає їжу на роботу, бо знає, що іноді годину на завтрак – те, що в радіусі простягнутої руки. «Якби не дружина….розумієте, оті нічні дзвінки на виклики… це непросто. Професію лікаря має розділяти вся сім’я, інакше просто неможливо», – з паузою, задумливо зауважує Максим. – Добре, люба, я пам’ятаю, не забуду. Ні, ще не знідав, не мав години. Добре-добре, спішу, давай пізніше! Іноді оперувати доводиться без підготовки – потребує ситуація. За хвилину зібратися з думками, відкинути всі справи і бігти до операційної. У такі моменти забувається все: особисте та нагальне, холод-голод, біль та тривоги… Стерильність операційної перегукується зі стерильністю почуттів. Адреналін повністю розчиняє думки про каву ранкову. На авансцені лише стан пацієнта, який диктує поведінку. Для справжнього хірурга, якого покликала професія, операції – це нерв життя. Максим зізнається, що за два дні без скальпеля в руках починає тужити за професійним драйвом, з’являється дратівливість, неспокій. Вихор думок навіює лік годин, за які міг би комусь допомогти, вирішити проблему у прямому сенсі слова «оперативно». Жодна кофе так не бадьорити, як відчуття того, що ти потрібен на своєму місці! Його завтраки – це полуденки, і часто з терпкою кавою, адже релаксувати з чаєм 5 o’clock – задоволення не для робочих буднів. У кав’ярні поодинокі любителі круасанів, що так само поодинці візирають із напівпорожньої вітрини. І він, нарешті, може усамітнитись теж, перевести дух і згадати про все, що забулося в робочому ритмі. Дзвінок дружині, повідомлення доньці, нотатки в телефоні… Він намагається хоча б двічі на тиждень заглядати у спортзал, щоб розвантажити руки. Живе за містом, щоби розвантажити душу. Проте найскладніше – розвантажити голову, бо навіть за завтраком ніж у правій руці нагадує йому про підготовку до завтрашніх операцій. Це життя хірурга: він проживає щодня так, щоби пацієнт зустрів свій завтрак завтра. І байдуже, що про свій згадується лише під вечір…

Критичто ставтеся до прочитаного, стаття не заміняє консультацію лікаря.