Кров. Кровотворення

Морфологія та функції крові

Кров (sanguis)- це рідка тканина організму, що циркулює у системі замк­нених трубок-судин. Кров становить 1/13, або 5-9 %, маси тіла, що у дорослої людини дорівнює приблизно 5,0-5,5 л. Кров складається із рідкої частини -плазми, яка займає 55-60 % об’єму і формених елементів, об’єм яких 40-45% . Плазма – це міжклітинна речовина крові. До формених елементів крові належать еритроцити, лейкоцити та тромбоцити (кров’яні пластинки).Кров виконує низку життєво важливих функцій. Захисна функція крові по­лягає у забезпеченні    гуморального та клітинного імунітету. Дихальна функція забезпечується шляхом переносу кисню та вуглекислоти. Суть трофічної функції – перенесення поживних речовин. Екскреторна функція полягає у виведенні шлаків. Гуморальна функція забезпечується шляхом транспорту гор­монів та інших біологічно активних речовин. Гомеостатична функція полягає у підтриманні сталості внутрішнього середовища організму, в тому числі імун­ного гомеостазу.

Плазма крові – це колоїдний розчин, в’язкість якого у 5 разів вища, ніж в’язкість води. Плазма містить у собі 90-93% води та 7-10% сухого залишку.В останньому близько 7% складають білки і 3% – інші органічні та мінеральні речовини. Загальна концентрація мінеральних речовин у плазмі крові стано­вить 0,9%. рН плазми 7,36.

До білків плазми належать:

1)альбуміни, які становлять близько 4%; вони зв’язують та переносять з
кров’ю цілу низку речовин;

2)глобуліни становлять 1,1-3,1%, поділяються на альфа-, бета- і гамма-
глобуліни (імуноглобуліни); в останній фракції містяться антитіла;

3)фібриноген, кількість якого 0,2-0,4%, важливий тим, що завдяки його
здатності переходити у нерозчинну форму – фібрин – здійснюється процес
згортання крові.

 Плазма, з якої видалений фібрин, називається сироваткою крові. Це жов­тувата, прозора рідина, яка використовується для виготовлення багатьох лікарських препаратів. 

Формені елементи крові

Еритроцити, або червонокрівці, у ссавців і людини є нерухо­мими, високодиференційованими клітинами, які у процесі розвитку втратили ядро та всі цитоплазматичні органели і пристосовані до виконання практично єдиної функції-дихальної, що здійснюється завдяки наявності в них дихаль­ного пігменту – гемоглобіну.

Загальна кількість еритроцитів у крові однієї людини становить близько 25х10¹². Загальний об’єм еритроцитів у людини -2 л. Під час аналізів крові вміст усіх формених елементів подається на одиницю об’єму – 1 л. Отже, кількість еритроцитів дорівнює у чоловіків від 3,9х10′² до 6,0*10¹² в 1л, у жі­нок – від 3,7х10¹² до 5,5х10¹² в 1л . Більша концентрація еритроцитів спостерігається у крові новонароджених дітей – від 6,0*10¹² до 9,О10¹² в 1 л, а також старих людей – до 6,О*10¹² в 1 л. Число еритроцитів у здорових людей може коливатися залежно від фізичного навантаження, перебування в умо­вах розрідженої атмосфери, дії гормонів тощо. Зокрема, жіночі статеві гормони гальмують розвиток еритроцитів, унаслідок чого вміст червонокрівців у крові жінок менший, ніж у чоловіків. Підвищення кількості еритроцитів в оди­ниці об’єму крові позначається терміном еритроцитоз або поліцитемія, а        зниження – терміном еритроцитопенія. 

Еритроцити у людини і ссавців здебільшого мають форму двоввігнутих дисків, їх називають дискоцитами. У нормі дискоцити становлять 80 % від за­гальної кількості еритроцитів. Трапляються й інші форми еритроцитів – планоцити (мають плоску поверхню), сфероцити (кулясті), ехіноцити (мають шипи) тощо. Така різноманітність         форм у нормі      позначається       терміном     фізіологічний пойкілоцитоз (від         грецького  “пойкілос” –  різноманітний, “цитос” – клітина). Коли ж кількість змінених форм еритроцитів перевищує 20%, це  явище має назву патологічного пойкілоцитозу. Форму еритроцитів підтримують бета-сіалоглікопротеїн в еритроцитарній мембрані та спеціальний каркас, побудова­ний з білка спектрину, який зсередини прилягає до плазмолеми і пов’ язаний з нею іншим білком анкерином.

Різні форми еритроцитів

Діаметр еритроцита у людини 7,1-7,9 мкм, товщина клітини на краях 2-2,5 мкм, у центрі – до 1 мкм. Заглибина еритроцита у тонкій центральній частині має назву фізіологічної екскавації. Така форма клітини забезпечує збільшення її поверхні і прискорює насичення гемоглобіну киснем. В умо­вах норми 75% усіх еритроцитів мають вищеназвані розміри. Це так звані нормоцити. Частина клітин має діаметр понад 8 мкм. Це макроцити, їх кількість -12,5%. Решта еритроцитів може мати діаметр 6 мкм і менший. Це мікроцити. Якщо кількість макро- і мікроцитів перевищує 25%, це явище має назву анізоцитозу.

Під світловим мікроскопом у мазках крові еритроцити мають вигляд без­структурних округлих дисків, фарбуються оксифільно. Оксифілія зумовлена наявністю гемоглобіну. Центральна (тонка) частина еритроцита фарбується менш інтенсивно. Електронна мікроскопія свідчить, що еритроцит покритий плазмолемою товщиною близько 20 нм. На її зовнішній поверхні розташо­вані антигенні олігосахариди, які зумовлюють групову належність еритроцитів, фосфоліпіди, сіалова кислота. Усередині еритроцита розташований електрон­но-щільний вміст – численні гранули гемоглобіну розмірами 4-5 нм.

За хімічним складом еритроцити мають 60% води і 40% сухого залишку. 95% сухого залишку складає гемоглобін і лише 5% – інші речовини. Таким чином, гемоглобін становить одну третину загальної маси еритроцита. У крові дорослої людини міститься близько 600 г гемоглобіну, тобто в 100 г крові 15 г гемоглобіну. Гемоглобін — це складний білок, побудований з білкової части­ни – глобіну та небілкової групи – гему, що містить залізо. Гемоглобін є пігмен­том, який надає крові червоного кольору. Він здатний легко приєднувати ки­сень, утворюючи в легенях нестійку сполуку -оксигемоглобін, який легко роз­падається і віддає кисень тканинам. Частково гемоглобін зв’язується з вугле­кислотою, утворюючи карбгемоглобін, але більша частина вуглекислоти пе­реноситься плазмою крові. Гемоглобін також легко утворює сполуку з чадним газом (CO), яка має назву карбоксигемоглобіну. Спорідненість гемоглобіну із чадним газом в 300 разів вища, ніж із киснем, тому в атмосфері зі значним вмістом чадного газу гемоглобін стає заблокованим, недоступним для кисню, і організм у таких випадках гине від задухи (нестачі кисню).

У людини є два типи гемоглобіну — НbА, характерний для дорослих, і НbF, харак­терний для плода. У дорослого НbА становить 98% і лише 2% становить НbF. У крові новонародженої дитини міститься 80% HbF і лише 20% НbА. Ряд захворювань крові (так звані гемоглобінози, або гемоглобінопатії) супроводжуються появою у крові інших типів гемоглобінів. Еритроцитам властива висока еластичність і пружність, завдяки чому вони здатні проходити судинами меншого діаметра, ніж вони самі. При цьому еритроцити можуть витягуватися у довжину до 20 разів і вигинатися.

Середній термін життя еритроцитів людини — 120 діб. Беручи до уваги загальне число еритроцитів у організмі та середню тривалість їхнього життя, можна підрахувати, що протягом доби руйнується 200 мільйонів еритроцитів і стільки ж утворюється їм на зміну. У крові, таким чином, можна знайти різні за віком еритроцити: молоді, функ­ціонально зрілі і такі, що старіють. Молоді форми еритроцитів мають назву ретикулоцитів. Вони не повністю насичені  гемоглобіном, їм властива поліхроматофілія. Усвоїй цитоплазмі ретикулоцити містять сітчасту структуру (звідси походить назва цих клітин),яку можна виявити прижиттєвим фарбуванням мазка крові діамант-крезиловим синім. Електронномікроскопічно доведено, що сітчаста структура в цитоплазмі ретикулоцита — це залишки гранулярної ендоплазматичної сітки та вільних рибосом, на яких продовжується синтез гемоглобіну, а також мітохондрій. У нормі кількість ретикулоцитів становить 1—5 % від загального числа еритроцитів. Збільшення їх кількості є діагностичною ознакою посиленого кровотворення.

Лейкоцити, або білокрівці, – це клітини, здатні до пересування шляхом утворення псевдоподій; ви­конують захисну функцію; основний термін життя проводять поза судинами. У дорослої людини в 1 л крові міститься від 4*10⁹ до 10*10⁹ лейкоцитів. Збільшення кількості лейкоцитів позначають терміном лейкоцитоз,а змен­шення – терміном лейкопенія.

Усі лейкоцити залежно від наявності чи відсутності у їхній цитоплазмі специфічної зернистості поділяють на гранулоцити, які містять зернистість та агранулоцити, які її не містять. Залежно від фарбування зернистості гісто­логічними барвниками гранулоцити поділяють на три групи:нейтрофільні, ацидофільні та базофільні. Серед нейтрофільних гранулоцитів (залежно від форми ядра) визначають юні, паличкоядерні та сегментоядерні. Агранулоци­ти поділяються на лімфоцити і моноцити.

Нейтрофільні гранулоцити становлять 65-70% від за­гальної кількості лейкоцитів. Діаметр клітини у свіжій краплі крові становить 7-9 мкм, у мазку – 10-12 мкм. Цитоплазма фарбується слабко оксифільно. Зернистість дрібна, її погано видно як на свіжих, так і на фіксованих фарбова­них препаратах. У разі фарбування за методом Романовського-Гімзи зернистість набуває рожево-фіолетового кольору. Розміри гранул 0,2-0,5 мкм. Гранули нейтрофілів поділяються на первинні (азурофільні) і вторинні (нейт­рофільні, специфічні). Первинні гранули – це лізосоми. Вони містять різно­манітні гідролази,мієлопероксидазу, а також білки з бактерицидними влас­тивостями, зокрема лізоцим.

Вторинні гранули – це так звана специфічна зернистість, її вміст 80-90% від усієї зернистості у зрілих нейтрофілах. Для хімічного складу вторинних гранул нейтрофілів характерна наявність лужної фосфатази, основних каті­онних білків, фагоцитинів, лізоциму; тут відсутні лізосомальні ферменти і пероксидаза.

У цитоплазмі нейтрофілів слабко розвинені органели: є небагато мітохондрій, невеликий комплекс Гольджі, іноді зустрічаються елементи ендоплазматичної сітки. Характерна наявність включень – глікогену, ліпідів. Таким чином, нейтрофіли містять повний набір речовин, за допомогою яких вони руйнують фагоцитовані мікроорганізми. Нейтрофільні гранулоцити         ма­ють здатність активно рухатися, пересуватися у тканинах до вогнища запа­лення і фагоцитувати мікроорганізми та інші дрібні частинки. І.І. Мечніков назвав їх мікрофагами.

Як уже згадувалося вище, за формою ядра (відповідно до віку клітини) визначають три види нейтрофілів. Юні нейтрофіли є наймолодшими фор­мами, ядро в них має форму боба. їх кількість невелика і становить 0-1%. 

Паличкоядерні нейтрофіли мають ядро, яке нагадує літеру S або С. Їх вміст – 1-6%.

Сегментоядерні нейтрофіли є зрілими формами. Їхнє ядро складається із кількох сегментів, з’єднаних тонкими перетяжками. Кількість сегментів від 2 до 5, частіше 3-4, ядерний хроматин фарбується за методом Романовського у темно-фіолетовий колір. 

У нейтрофілах жінок є приядерні сателіти – невеликі скупчення статевого хроматину; здебільшого вони мають форму барабанних паличок.Співвідношення трьох видів нейтрофілів має певне діагностичне значення і використовується у клініці. Наприклад, зростання кількості юних і паличкоядерних форм у поєднанні з лейкоцитозом свідчить про наявність в організмі вогнища запалення. 

Еозинофільні гранулоцити становлять 0,5-5% від за­гальної кількості лейкоцитів. Діаметр клітини у свіжій краплі крові 9-10 мкм, у мазку – 12-14мкм, тобто вони за розмірами більші, ніж нейтрофіли. Цито­плазма фарбується слабко базофільно. Специфічна зернистість великих розмірів (0,7-1,5мкм), її добре видно. На свіжих препаратах вона блискуча, тому що добре заломлює світло.

Оксифілія гранул зумовлена наявністю основного білка, багатого на аргінін. Електронна мікроскопія виявляє у специфічних гранулах еозинофілів харак­терні кристалоїдні структури пластинчастої будови, які занурені у дрібно­зернистий аморфний матрикс. Серед складників специфічних гранул аци-дофілів переважають гідролази та пероксидази, тому ці гранули вважають різновидом лізосом або пероксисом. Крім того, гранули еозинофілів містять фермент гістаміназу, а лізоцим і фагоцитин у них відсутні. Органели ци­топлазми розвинені слабко.

Еозинофіли у червоному кістковому мозку проходять ті ж стадії розвитку, що й нейтрофіли, тобто існують юні, паличкоядерні та сегментоядерні еози­нофіли. Але оскільки вміст цих клітин у крові невеликий, юні і паличкоядерні форми еозинофілів трапляються дуже рідко і під час підрахунків не врахо­вуються. Ядро в сегментоядерних ацидофілах найчастіше складається з двох, рідше – з трьох сегментів. Структура ядра ніжніша, сегменти більш правильної форми. Еозинофільні лейкоцити рухомі, здатні до фагоцитозу, однак їхня фагоцитарна активність нижча, ніж у ней­трофілів. Вони беруть участь у захисних реакціях організму на сторонній білок, в алергійних та анафілактичних реакціях. Завдяки наявності ферменту гістамінази еозинофіли здатні до інактивації гістаміну. Крім того, вони можуть на­копичувати цю речовину, фагоцитуючи гранули, що містять гістамін, а також адсорбувати його на цитолемі, що містить рецептори до гістаміну.

Кількість еозинофілів зростає за наявності алергійних захворювань, деяких інфекцій, гельмінтозів. Еозинофіли перебувають у крові 3-8 год, після чого мігрують у сполучну тканину органів, де реалізують свою фізіологічну активність. 

Базофільні гранулоцити або базофіли становлять 0-1 % від загальної кількості лейкоцитів. Діаметр їх у краплі крові 9 мкм, на мазках – 11-12 мкм. Цитоплазма фарбується слабко оксифільно. Специфічна зернистість фарбується за Романовським інтенсивно базофільно, метахроматично (в пурпурово-фіолетовий колір), добре розчиняється у воді. Розміри гранул 0,5-1,2 мкм. Метахромазія гранул зумовлена наявністю у них кислого глікозаміноглікану гепарину. Крім того, в гранулах містяться гістамін, серотонін, пероксидаза, кисла фосфатаза, а також фермент синтезу гістаміну -гістидиндекарбоксилаза. Ядро базофілів не має певної форми (сегментоване, бобоподібне, рідше – сферичне тощо), розташоване в центрі клітини, по­рівняно бідне на гетерохроматин. Ядро фарбується менш інтенсивно, ніж зернистість, унаслідок чого остання прикриває ядро, маскує його.

Базофіли – малорухомі клітини, майже не здатні до фагоцитозу. їхня функ­ція полягає у метаболізмі гістаміну та гепарину. Гепарин є нативним антикоагулянтом, тому базофіли беруть участь у регуляції процесу згортання крові. Гістамін зумовлює різке розширення судин, появу набряків тощо. Такі явища виникають у разі дегрануляції базофілів, які, таким чином, беруть участь в алергійних реакціях.

Лімфоцити у крові дорослих становлять 19-38 % від за­гальної кількості лейкоцитів. Залежно від розмірів на рівні світлової мікро­скопії розрізняють три види лімфоцитів: малі мають діаметр 4,5-7 мкм і ста­новлять за кількістю 2/3 від усіх лімфоцитів крові; середні мають діаметр 7-10 мкм і становлять 1/3 усіх лімфоцитів; великі, діаметром понад 10 мкм, у крові дорослих не спостерігаються, їх можна знайти лише в лімфі грудної про­токи. Малі лімфоцити мають велике кулясте ядро, яке займає майже всю кліти­ну, розташоване у центрі або ексцентрично. У ядрі багато гетерохроматину, великі грудочки його розташовані компактно. Цитоплазма фарбується базофільно (за Романовським у блакитний колір) й оточує ядро у вигляді вузькоїоблямівки або півмісяця. У цитоплазмі є світла перинуклеарна зона. Середні й великі лімфоцити мають більшу кількість цитоплазми, їхні ядра містять ніжнішу хроматинову структуру.

За даними електронної мікроскопії серед лімфоцитів розрізняють чотири типи клітин:

1. Малі світлі лімфоцити. 2.Малі темні лімфоцити. 3.Середні лімфоцити. 4.Плазмоцити або лімфоплазмоцити. 

За походженням та імунними функціями лімфоцити поділяють на два ос­новних різновиди – Т- і В-лімфоцити . Т-лімфоцити, або тимусзалежні лімфоцити, утворюються у тимусі, забезпечують реакції клітинного іму­нітету і регуляцію гуморального імунітету. Це лімфоцити-довгожителі, які мо­жуть жити кілька (навіть кілька десятків) років. Вони становлять 80% усіх лімфоцитів периферійної крові. Серед Т-лімфоцитів розрізняють кілька суб-популяцій: Т-кілери, або клітини-вбивці, специфічний цитотоксичний ефект яких забезпечує протипухлинний і трансплантаційний імунітет; Т-гелпери(по­мічники) мають здатність специфічно розпізнавати антиген і посилювати ут­ворення антитіл В-лімфоцитами; Т-супресори пригнічують здатність В-лімфоцитів до продукції антитіл; Т-клітини пам’яті-лімфоцити, що довший час збе­рігають інформацію про антиген.

В- (або бурсазалежні) лімфоцити утворюються у птахів у фабрицієвій сумці, а в людини – в червоному кістковому мозку, а також, можливо, у лімфа­тичних вузликах травного каналу. В-лімфоцити забезпечують гуморальний імунітет. Вони живуть недовго здатні перетворюватися в ефекторні клітини -плазмоцити, які продукують захисні білки-імуноглобуліни (антитіла).

Моноцити становлять 3-11% від загальної кількості лейко­цитів. За діаметром ці клітини найбільші серед білокрівців, особливо на мазках, унаслідок сильного розпластування їх на склі (18-20 мкм). У краплі свіжої крові їхні розміри значно менші (10—12 мкм). Цитоплазма фарбується базофільно,  має димчасто-сірий відтінок. У цитоплазмі знаходяться усі органели, численні лізосоми. Ядро найчастіше бобоподібне, але може бути й іншої форми (у вигляді вісімки тощо).. Моноцити рухомі, здатні до фагоцитозу і піноцитозу. їхня здатність до адгезії зумовлена фагоцитарною активністю.

Моноцити перебувають у кров’яному руслі недовго – від 36 до 104 год, після чого виходять із судин і в тканинах перетворюються на макрофаги-гістіоцити, які є кінцевою стадією диференціації цих клітин крові. Моноцити, таким чином, належать до макрофагічної системи організму.

Тромбоцити, або кров’яні пластинки, – це фрагменти ци­топлазми гігантських клітин кісткового мозку – мегакаріоцитів. Мегакаріоцити мають розміри до кількох десятків мікрометрів, а розміри тромбоцитів -2~3 мкм, тому кажуть, що гіганти кісткового мозку народжують карликів крові.Кількість тромбоцитів 200-400х10⁹ в 1 л крові. Підрахувати ці формені елементи важко через здатність їх склеюватися у конгломерати. Підвищення вмісту тром­боцитів у периферійній крові позначається терміном тромбоцитоз і спостері­гається у разі великих травм, лейкозів. Зниження кількості тромбоцитів – тром­боцитопенія – може супроводжувати різні форми патології.

Кожна кров’яна пластинка складається з гіаломера, що є її основою і фар­бується слабко оксифільно, та грануломера (або хромомера), який має ви­гляд базофільних (азурофільних) зерняток у центрі пластинки. Грануломер не містить у собі ДНК. Ззовні кров’яні пластинки оточені плазмолемою. У гіаломері міститься крайовий пучок мікротрубочок, який допомагає тромбоциту підтри­мувати форму. Тут також містяться актинові та міозинові мікрофіламенти.

У складі грануломера електронна мікроскопія виявила два типи гранул: щільні, темні альфа-гранули, хімічний склад яких недостатньо вивчений, і се,-ротонінові гранули. У грануломері є також зерна глікогену і мітохондрії. Кро­в’яні пластинки мають відростки різних розмірів і товщини (так звані вусики). Цими відростками пластинки зчеплюються одна з одною під час згортання крові. Відсутність вусиків у тромбоцитах супроводжується порушеннями про­цесів згортання крові.

Функція тромбоцитів – участь у процесах згортання крові. Тромбоцити містять фермент тромбопластин, який бере участь у перетворенні фібрино­гену на фібрин. Крім того, кров’яні пластинки швидко розпадаються, склею­ються у конгломерати, навколо яких виникають нитки фібрину. утворенню тромба, що закриває ушкоджену судину. Тромбоцити також виділяють речо­вини, що спричиняють звуження судини у разі її ушкодження та зменшення проникності судинної стінки.

Гемограма. Лейкоцитарна формула. У крові здорової людини формені елементи та лейкоцитарна формула можуть змінюватися у разі різних захворювань. Ці зміни використовуються у медицині для діагностики відпо­відних хвороб.

Лімфа (lympha) являє собою жовтувату рідину, яка циркулює по лімфа­тичних судинах. Вона складається із лімфоплазми та формених елементів.Хімічний склад лімфоплазми близький до плазми крові, але вона містить мен­ше білка. Серед білків у лімфоплазмі переважають альбуміни; вона міститьтакож нейтральні жири, цукри, мінеральні речовини. Формені елементи лім­фи представлені переважно лімфоцитами (95-98%), незначною кількістюінших видів лейкоцитів, іноді трапляються еритроцити.Лімфа утворюється шляхом фільтрації тканинної рідини у лімфатичні ка­піляри. Тканинна рідина, у свою чергу, утворюється за рахунок надходження води, білків та інших речовин з кровоносних капілярів у міжклітинний простір.

Гемоцитопоез

Формені елементи крові, які здебільшого є високоспеціалі-зованими клітинами, мають об­межений термін життя. Напри­клад, еритроцити живуть близь­ко 120 діб, гранулоцити перебу­вають у крові 10…20 год, а в тка­нинах 24…48 год, моноцити цир­кулюють у крові ЗО…60 год, тромбоцити живуть 2-3 доби. Сталість якісного та кількісного складу формених елементів кро­ві досягається їх постійним утво­ренням, розвитком, що й позна­чають терміном гемоцитопоез (від грецького «гайма» — кров, «цитос» — клітина, «поезіс»— творення), або крово­творення. У процесі кровотво­рення компенсується природна втрата віджилих формених еле­ментів, тому гемопоез можна розглядати як процес фізіологіч­ної регенерації крові.

Після народження кровотво­рення відбувається в органах, які мають назву кровотворних. До них належать червоний кіст­ковий мозок плоских та епіфі­зів довгих трубчастих кісток — тут утворюються еритроцити, гранулоцити, моноцити, тромбо­цити і попередники лімфоцитів; селезінка, лімфатичні вузли, тимус — у цих органах здійс­нюється диференціація і розмноження Т- і В-лімфоцитів і плазмоцитів. Гемопоетичну тканину червонного кісткового мозку називають мієлоідною, а процес утворення еритроцитів, гранулоцитів, моноцитів і тромбоцитів позначають терміном мієлопоез. Кро­вотворну тканину, яка розташо­вана в селезінці, лімфатичних вузлах і тимусі (а також систему цих органів), називають лімфоїдною, а процес утворення в них лімфоцитів і плазмоцитів—л і м ф о п о е з о м.

Тепер загальновизнаною є уні­тарна теорія кровотворення, згід­но з якою всі зрілі формені еле­менти крові походять з одної за­гальної родоначальної клітини. 

Схема кровотворення 

Популяція СКК має такі озна­ки:

1) поліпотентність, тобто здатність диференціюватися у напрямках усіх видів формених елементів крові;

2) здатність до самопідтримання протягом ча­су, близького до терміну існу­вання самого організму людини: число мітозів, яке здіснює одна клітина, може перевищувати 100;

3) незважаючи на високу здатність до проліферації, стов­бурова клітина у нормі поділяє­ться дуже рідко, перебуваючи у G₀-фазі клітинного циклу, однак під дією, наприклад, радіації вона може дуже скоро почати проліферацію;

4) СКК знахо­дяться у стані постійної й інтен­сивної репопуляції, тобто міг­рують з одних кровотворних органів у інші через кров.

У дорослих ссавців СКК скуп­чені головним чином у червоному кістковому мозку (на 10^s ядер­них клітин кісткового мозку припадає 50 СКК). Загальна кількість стовбурових крово­творних клітин у людини стано­вить приблизно 5*10¹⁰ (третина з них знаходиться у мітотично­му циклі). Виникають стовбу­рові клітини крові в ембріональ­ному періоді у жовтковому мішку (знайдені вперше у семи-восьмиденних ембріонів мишей) і потім розселяються по всій кровотворній системі: СКК  дорос­лих тварин є їхніми нащадками.

Морфологічно СКК не іденти­фіковані, що пов’язано з їх ма­лою концентрацією в кістковому мозку (10^-3 – 10^-4).  Згідно з сучасною схемою кровотворення у всіх гістогенетичних рядах, що завершуються утворенням зрілих формених елементів крові, виділяють такі класи клітин:

І класс – поліпотентні клітини-попередники (представлений СКК);

ІІ клас–частково детерміновані клітини- попередники, з них можуть утворюватися уже не всі види формених елементів).

ІІІ клас–уніпотентні клітини-попередники (ці клітини здатні розвиватися лише в одному напрямку під впливом гормоноподібних речовин, які мають назву гемопоетинів;в різних гістогенетичних рядах існують різні гемопоетини);

1Vклас – морфологічно розпізнавані проліферативні клітини-попередники  ( на відміну від клітин перших трьох класів, які морфологічно не ідентифіковані й існування яких доведено лише експериментальним шляхом , клітини IV класу можна розпізнати на мазках кісткового мозку, вони здатні до мітотичного поділу); 

Vклас – клітини, що дозрівають ( втрачають здатність до мітотичного поділу і зазнають змін, пов’язаних із їх перетворенням у зрілі формені елементи);

VI     клас – зрілі клітини,здатні до виходу у кров. 

Окремі гістогенетичні ряди мають такі назви: еритропоез, гранулоцитопоез, моноцитопоез, тромбоцитопоез, лімфопоез. 

                                           Еритропоез

Відбувається у постнатальному періоді в червонному кістковому мозку. Джерело розвитку — стовбурова кровотворна клітина (Іклас). Під впливом специфічного мікрооточення, строми кісткового мозку ця клітина, поділяючись, диференціюється у клітину-попередника мієлопоезу (II клас, частково детермінована; з неї можуть утворитися тільки мієлоїдні елементи). Цю клітину ще позначають як колонієутворюючу одиницю гранулоцитів, еритроцитів, моноцитів, мегакаріоцитів (КТО—ГЕММ),або напівстовбурову клітину(НСК). З цієї клі­тини утворюються більш детер­міновані попередники двох видів (це    стосується    еритропоезу): КТО—ГнЕ    (колонієутворююча одиниця  нейтрофільних   грану­лоцитів та еритроцитів) і КТО— МГЦЕ  (колонієутворююча оди­ниця  мегакаріоцитів та еритроцитів). Таким чином, наступна стадія розвитку еритроцитів — їх уніпотентний попе­редник КТО-Е (клітини III класу, розвиваються тільки в напрямку еритроцитів) може утворитися двома шляхами — з КТО-ГнЕ або КТО—МГЦЕ. Уніпотентну клітину еритропоезу називають ще еритропоетинчутливою (ЕЧК),тому що її подальша диференціа­ція індукується гормоном еритропоетином. Останній вироб­ляється у нирках .Проеритробласти (IV клас) — перші морфологічно розпізнавані клі­тини еритроїдного ряду. Мають круглу форму, великі за розмі­ром (діаметр клітин 15,..25 мкм). Ядро велике, кругле, розташо­ване центрально, має дрібносітчасто-зернисту структуру, міс­тить 1-3 ядерця; цито­плазма забарвлюється базофільно, навколо ядра знаходиться світла перинуклеарна зона, є багато рибосом, невелика центросома з двома центріолями, характерною є наявність зерен феритину (комплекс білка з залі­зом) і виростів цитоплазми. Проеритробласти поділяються і перетворюються в базофільні еритробласти.

Базофільні еритробласти мають трохи мен­ші розміри порівняно з проеритробластами (10…18 мкм). Хро­матин у ядрі починає розташо­вуватися грудочками промене­подібно, як спиці в колесі. Ци­топлазма інтенсивно базофільна внаслідок великої кількості РНК.

Поліхроматофільні еритробласти менші за розмірами (10… 14 мкм), ядро менше, більш щільне, з чіткою колесоподібною структурою хроматину. Ядерця не визна­чаються. Цитоплазма забарв­люється поліхромно, тобто і кислими і основними барвниками. Оксифілія зумовлена наявністю гемоглобіну, а базофілія — на­явністю РНК.. Поліхроматофільні еритробласти поділяються мітозом. Їх пізні генерації називаються поліхроматофільними нормобластами.

Поліхроматофільні нормобласти мають роз­міри до 10 мкм, тобто менші, ніж попередники, ядро втрачає колесоподібне розташування хроматину і ущільнюється. Воно стає пікнотичним, майже без­структурним. Клітини втрачають здатність до поділу (V клас). 80% клітин на цій стадії втрачає ядро і перетворюється на кістковомозкові ретикулоцити. Остан­ні продовжують накопичувати гемоглобін, їхнє дозрівання у кістковому мозку продовжуєть­ся протягом 36-44 год, по­тім вони надходять у кров у вигляді зрілих еритроцитів (VI клас). Частина кістково-мозкових ретикулоцитів зали­шає кістковий мозок не повністю насиченими гемоглобіном — це і є ретикулоцити крові. 20 % поліхроматофільних нормобластів, не втрачаючи ядра, продовжують накопичувати ге­моглобін і перетворюються в ок с и ф і л ь н і н о р м о б л а с т и. Їхня цитоплазма оксифільна. Вони втрачають ядро шляхом виштовхування його з клітини або відриву від клітини ядерного фрагмента (таким же шляхом втрачають ядро поліхроматофільні нормобласти) і перетворюються  в еритроцити.

Весь процес утворення ерит­роцитів у здорових людей від проеритробласта до еритроцита продовжується  шість—вісім днів. З  кожного проеритробласта утворюється 30-60 еритроцитів. Загальне число еритроїдних клітин у кістковому мозку людини дорівнює 3*10¹¹.

Таким чином, у процесі роз­витку еритроцитів від проеритробласта до зрілої клітини про­ходять такі основні зміни:

1) базофілія цитоплазми, зумовлена наявністю значної кількості РНК у рибосомах, змінюється на поліхроматофілію, а потім на оксифілію внаслідок збіль­шення кількості гемоглобіну і зменшення кількості РНК; втра­чаються усі органели;2) ядро ущільнюється, пікнотизується і виштовхується; 3) розміри клітини у процесі диференціації зменшуються від 15…25 до 7…8 мкм.

Гранулоцитопоез (розвиток гранулоцитів). Першими кліти­нами гранулоцитопоезу є стовбурова кровотворна клітина червоного кістково­го мозку і  клітина-п оп ередник мієлопоезу, які аналогічні вищеописаним для розвитку еритроцитів (І і II класи). Наступним етапом  єутворення більш детермінованої клітини-попередника грануло­цитів і моноцитів-макрофагів, або КТО—ГМ. З неї при розвит­ку гранулоцитів утворюються уніпотентні поперед­ники (III клас): базофілів (КТО—В), еозинофілів (КТО—Ео) та нейтро­філів (КТО—Гн). Крім того,уніпотентний попередник ней­трофілів може утворюватися та­кож із КТО—ГнЕ (колонієутворююча одиниця нейтро­філів та еритроцитів). Гормон,який стимулює диференціацію та проліферацію клітин даного ряду, має назву гранулопоетину.

Першою морфологічно розпіз­наваною клітиною цього ряду є мієлобласт (IV клас). Вона велика (до 20 мкм), круг­ле ядро розташоване у центрі, займає більшу частину клітини, цитоплазма її базофільна. Ядро має ніжносітчасту структуру , від двох до п’яти ядерець. У цитоплазмі багато рибосом, мітохондрій, можна виявити неспецифічну азурофільну зернистість. Мієлобласти уже комітовані тільки до одно­го шляху диференціації і серед них є базофільні, еозинофільні та нейтрофільні мієлобласти. Вони поділяються мітозом один раз і перетворюються у промієлоцити.

Промієлоцити мають розміри 12…20 мкм, на відміну від міелобластів мають згрубілу структуру ядра, меншу кількість неспецифічної зернистості. Утворення промієлоцитів супроводжується появою специфічної зернистості, залежно від її характеру, розрізняють три типи цих клітин — базофільні, еозинофільні та нейтрофільні. Промієлоцити здійснюють один мітоз і перетворюються у мієло­цити.

Мієлоцити мають розмі­ри 8… 12 мкм. Ядро містить щільні хроматинові тяжі,  ядерця відсутні. Цитоплазма слабо базофільна або слабо оксифільна (тобто базофілія цитоплазми зменшується), на­ростає число специфічних зерен. Серед мієлоцитів чітко визна­чаються три різновиди: базофільні, еозинофільні та нейтро­фільні. Ці клітини поділяються мітозом двічі, перетворюються в метамієлоцити.

Метамієлоцити – круглі клітини діаметром близь­ко 8 мкм, об’єм цитоплазми пе­реважає над об’ємом ядра. Ядро бобовидноїабо підковоподіб­ної форми. Ці клітини вже не поділяються і тому належать до класу дозріваючих клітин (V клас). Існує три види цих клі­тин —базофільні, еозинофільні та нейтрофільні. Метамієлоцити можуть попадати у периферійну кров і тоді називаються юними.

Із метамієлоцитів утворюють­ся паличкоядерні гранулоцити шляхом зміни форм ядра У зрілих сегментоядерних гра­нулоцитів ядро поділяється на сегменти (VI клас).

Таким чином, при утворенні гранулоцитів у клітинах відбу­ваються такі морфологічні змі­ни: зменшення розмірів кліти­ни; зменшення базофілії цито­плазми; порушення ядерно-цитоплачматичного співвідношен­ня у бік зростання кількості цитоплазми; ущільнення і змі­на форми ядра; накопичення специфічної зернистості.