Езофагіт

Езофагіт – це ураження слизової оболонки стравоходу запального характеру. Проявами езофагіту можуть бути пекучий біль за грудиною, порушення ковтання, печія, підвищена салівація. Ускладненням езофагіту можуть бути пептична виразка, стеноз, перфорація стравоходу, хвороба Барретта. Діагностичний мінімум складається з проведення езофагоскопії, ендоскопічної біопсії та рентгенографії стравоходу. Лікування призначається з урахуванням етіології езофагіту; включає дієту, медикаментозну терапію, фізіотерапію; при необхідності – хірургічне лікування звуження стравоходу (бужування, розтин рубцевих стриктур та ін).

Езофагіт – запальне захворювання стінки стравоходу гострої чи хронічної течії. При езофагіті запальний процес розвивається у внутрішній, слизовій оболонці стравоходу і при прогресуванні може вражати глибші шари. Серед захворювань стравоходу езофагіт є найчастішим, у 30-40% випадків захворювання може протікати без вираженої симптоматики.

Езофагіти можуть бути наслідком різноманітних ушкоджень слизової оболонки стравоходу або розвинутися внаслідок інфекційного ураження, гастриту, закидання шлункового соку (іноді з жовчю) зі шлунка. Езофагіт внаслідок рефлюксу (закидання) шлункового вмісту виділяється як окреме захворювання – гастроезофагеальна рефлюксна хвороба.

Гострий езофагіт розвивається внаслідок шкідливого фактора короткочасної дії:

Найбільш важкими бувають ушкодження стравоходу після опіків. У патогенезі інфекційного езофагіту основним чинником розвитку запалення вважається зниження імунних властивостей організму.

Причини розвитку хронічних езофагітів також різноманітні:

• аліментарний езофагіт (вживання дуже гарячої, гострої їжі, міцного алкоголю);
• професійний езофагіт (робота, пов’язана з вдиханням парів їдких хімічних речовин);
• застійний езофагіт (подразнення слизової залишками їжі, що накопичилася при різного роду утрудненнях евакуаційної функції стравоходу);
• алергічний езофагіт (розвивається у зв’язку з харчовою алергією);
• дисметаболічний езофагіт (пов’язаний з порушеннями обміну – гіповітамінозами, недостатністю мікроелементів та тканинною гіпоксією, тривалою інтоксикацією організму тощо);
• ідіопатичний ульцерозний езофагіт (особлива форма хронічного запалення стравоходу неясної етіології, морфологічно подібна до виразкових колітів та гранулематозу стравоходу (неспецифічний регіонарний стенозуючий езофагіт).

Як окреме захворювання виділяють пептичний, або рефлюкс-езофагіт. Він розвивається внаслідок гастроезофагеального рефлюксу (закидання шлункового вмісту в стравохід). Іноді поєднується із дуодено-гастральним рефлюксом. Рефлюкс із шлунка в стравохід може виникати з таких причин: недостатність кардії (нижнього стравохідного сфінктера); хіатальна грижа (грижа стравохідного отвору діафрагми); недостатня довжина стравоходу.

Езофагіт за течією може бути гострим, підгострим та хронічним. За характером запального процесу та його вираженості у гастроентерології розрізняють катаральний, набряковий, ерозивний, псевдомембранозний, геморагічний, ексфоліативний, некротичний та флегмонозний езофагіти.

Катаральний і набряковий езофагіт (найчастіше зустрічаються форми) обмежуються гіперемією слизової та її набряком. При гострому інфекційному процесі, а також хімічних та теплових опіках стравоходу можливий розвиток ерозій слизової оболонки (ерозивний езофагіт). При тяжкому перебігу інфекції нерідко відбувається розвиток некротичної форми. Геморагічний езофагіт супроводжується крововиливами у стінку стравоходу. При псевдомембранозній формі фіброзний ексудат не зрощений з підслизовою тканиною на відміну ексфоліативного езофагіту. Флегмона стравоходу, як правило, розвивається при пошкодженні стінки стравоходу стороннім тілом.

По локалізації та поширеності запального процесу розрізняють дистальний, проксимальний та тотальний езофагіт. Класифікація езофагіту за ступенем ураження має відмінності для гострого та хронічного перебігу захворювання. Гострі езофагіти та опіки стравоходу ділять на три ступені:

1. поверхневе ураження без ерозивних та виразкових дефектів;
2. ураження всієї товщі слизової оболонки з виразковими дефектами і некрозом;
3. ураження поширюється на підслизові шари, утворюються глибокі дефекти з можливістю перфорації стінки стравоходу, кровотечі. Після заліковування можливе утворення рубцевих стриктур.

Хронічний езофагіт за вираженістю ураження стінки ділять на 4 ступені відповідно до класифікації Саварі та Міллера (класифікація ендоскопічних ознак хронічного езофагіту):

1. гіперемія без ерозивних дефектів у дистальних відділах;
2. розрізнені дрібні ерозивні дефекти слизової оболонки;
3. ерозії слизової оболонки зливаються один з одним;
4. виразкове ураження слизової, стеноз.

Виразність симптоматики при гострому езофагіті має пряму залежність від вираженості запального процесу у слизовій оболонці стравоходу. При катаральній формі езофагіт може протікати без клінічних симптомів, лише іноді виявляючись підвищеною чутливістю стравоходу до гарячої чи холодної їжі. Тяжкі форми езофагіту проявляються вираженим больовим симптомом (гострий, сильний, пекучий біль за грудиною, що віддає в шию і спину), розладом ковтання (дисфагія) через сильний біль, печію, підвищене слиновиділення.

У вкрай тяжких випадках – криваве блювання аж до шокового стану. Тяжко протікаючий езофагіт через тиждень може змінитися періодом уявного благополуччя (різке згасання симптомів, можливо навіть вживання твердої їжі), але без адекватного лікування через кілька тижнів (до 3-х місяців) загоєння важких дефектів стравохідної стінки може призвести до утворення грубих рубців і стенозу. що призведе до прогресування дисфагії та регургітації їжі.

При рефлюкс-езофагіті основним клінічним проявом є печія (печіння в області епігастрію та за грудиною). Як правило, печія посилюється після прийому жирної, гострої їжі, кави, газованих напоїв. Переїдання також сприяє розвитку симптомів. Іншими можливими симптомами можуть бути: відрижка (повітрям, кислим, гірким з домішкою жовчі); вночі може виявлятись регургітація. Непоодинокі приєднання розладів дихання, ларингоспазм, бронхіальна астма, часті пневмонії. Симптоми порушення дихання проявляються, як правило, вночі, у горизонтальному положенні тіла.

Хронічний езофагіт може протікати з болями за грудиною в районі мечоподібного відростка, що іррадіюють у спину та шию. Для хронічного езофагіту характерна помірна вираженість больового симптому.

У дітей першого року життя недостатність сфінктера стравоходу можна діагностувати по багаторазовим помірним відрижкам відразу після годування в горизонтальному положенні. При завзятих зригування можуть розвинутися симптоми гіпотрофії.

Ускладненнями езофагітів можуть стати такі захворювання та стани:

• виразка стравоходу (часто розвивається при хворобі Баррета), характеризується утворенням глибокого дефекту стінки стравоходу, може вести до грубого рубцювання та укорочення стравоходу;
• звуження (стеноз) просвіту стравоходу (веде до порушення проходження їжі у шлунок, зниження маси тіла);
• прорив стінки стравоходу (перфорація) – ускладнення, небезпечне для життя, вимагає термінового хірургічного втручання;
• гнійні ускладнення езофагіту – абсцес, флегмона (як правило, є наслідком пошкодження стравоходу чужорідним тілом);

• хвороба Барретта (при тривалому рефлюкс-езофагіті без адекватного лікування розвивається переродження епітелію стравоходу – метаплазія). Стравохід Баррета – передраковий стан.

Якщо гострий езофагіт проявляється клінічною симптоматикою, то діагностика цього захворювання, як правило, не становить проблем – локалізація больового симптому дуже специфічна та характерна. Опитування дозволяє виявити можливу причину розвитку езофагіту. Для підтвердження діагнозу використовується:

• Езофагоскопія. Показує зміни у слизовій оболонці, їх вираженість. Проведення ендоскопічного обстеження стравоходу проводять не раніше, ніж на шостий день після прояву вираженої клінічної картини. Показання для ендоскопічного дослідження виявляються індивідуально. При необхідності беруть ендоскопічну біопсію слизової оболонки і досліджують гістологічно.
• Манометрія. Порушення моторної функції стравоходу виявляються за допомогою езофагоманометрії.
• Рентген. Рентгенографія стравоходу дозволяє виявити зміни контурів стравоходу, виразки, набряк стінки та скупчення слизу.

Гострий езофагіт

Езофагіт внаслідок хімічного опіку вимагає термінового промивання шлунка видалення хімічного агента. Для лікування легких форм гострих езофагітів хворим рекомендовано утримуватися від їди 1-2 дні, медикаментозне лікування полягає у прийомі антацидів та препаратів групи фамотидину. Після початку харчування виключають продукти, здатні пошкодити слизову оболонку (алкоголь, кава, гаряча, гостра, груба їжа) і їжа, що активізує вироблення шлункового соку (шоколад, жирні продукти). Всім хворим на езофагіт рекомендовано відмову від куріння.

При тяжкому перебігу хвороби – дбайливе харчування аж до відмови від ентерального харчування, обволікаючі та гелеві антацидні препарати. При вираженій інтоксикації проводиться інфузійна терапія за допомогою дезінтоксикаційних розчинів. Для придушення інфекційного процесу показано антибіотикотерапію.

При виразковому езофагіті з вираженим больовим симптомом прописане знеболювання та протипоказане промивання шлунка. При безуспішності масованого лікування антибіотиками осередків гнійного запалення (флегмона, абсцес) – хірургічна санація. Також показанням до хірургічного лікування езофагіту є розвиток важкої стриктури стравоходу, що не піддається дилатації.

Хронічний езофагіт

У терапії хронічного езофагіту основне значення відіграє усунення чинника виникнення. Найважливішою складовою лікування є суворе дотримання дієти та режиму харчування та способу життя. Рекомендації щодо дієти під час гострих клінічних проявів: вживання помірної кількості м’якої протертої їжі кімнатної температури. Виняток із раціону продуктів, що надають дратівливу дію на слизову – гострі, жирні, смажені, газовані, алкоголесодержащіе продукти. Також виключають їжу, що містить велику кількість клітковини.

Хворим езофагітом необхідно відмовитися від куріння та прийому лікарських препаратів, що впливають на тонус сфінктера стравоходу (седативні препарати, транквілізатори, теофілін, простагландини тощо). Також слід відмовитися від їжі не менше ніж за півтори-дві години до сну, не приймати горизонтальне положення після їжі, не проводити багато часу нахилившись. Спати рекомендується на піднесеному узголів’ї. Терапія хронічного езофагіту:

• препарати, що знижують кислотність шлункового соку (антациди – оптимальним вибором є гелеві антациди з анестетиками, інгібітори протонової помпи, блокатори Н2-гістамінових рецепторів);
• препарати, що підсилюють тонус кардії (нижнього сфінктера стравоходу та прискорюють просування харчового грудку зі шлунка у дванадцятипалу кишку (блокатори дофа-рецепторів та холіноміметики).
• при рефлюкс-езофагіт хороший результат дає ампліпульстерепія;
• зниження больового синдрому досягається сеансами електрофорезу гангліоблокаторів;

• грязелікування та бальнеотерапія.

При тяжкому перебігу рефлюкс-езофагіту зі стриктурами, виразками та стенозом фізіотерапія протипоказана. Операції при стенозі стравоходу полягають в ендоскопічному розсіченні стриктур, розширення або бужування стравоходу. За показаннями проводиться резекція та пластика стравоходу.

За відсутності ускладнень (стеноз, перфорації, кровотеча, запалення середостіння тощо) прогноз сприятливий. Важливим фактором у перспективі лікування езофагіту є суворе дотримання режиму харчування, способу життя та рекомендацій щодо дієти.

Профілактика езофагітів передбачає уникнення причин його розвитку – опіків гарячою їжею, хімічними речовинами, пошкоджень сторонніми тілами тощо. Хворим на хронічний езофагіт як профілактику загострень показано санаторно-курортне лікування.