Залежність від пластичних операцій

Залежність від пластичних операцій – це форма адиктивного поведінки, що характеризується прагненням змінювати зовнішність з допомогою хірургічних процедур. Розлад розвивається на основі невпевненості, заниженої самооцінки, спотворених уявлень про власну зовнішність та ідеали краси. Пацієнти йдуть на операції, не маючи реальних дефектів, які потребують виправлення хірургічним шляхом. Діагностика залежності виконується психіатром та психологом за допомогою бесіди. Лікування включає когнітивно-поведінкову психотерапію, участь у групах підтримки, медикаментозну корекцію.

Залежність від пластичної хірургії не представлена ​​в офіційних класифікаціях хвороб. Психіатри виділяють її як форму адикції, засновану на дисморфофобії – спотвореному сприйнятті та патологічному невдоволенні власною зовнішністю. Згідно зі статистикою клінік естетичної хірургії, 40% пацієнтів роблять одну операцію, 50-60% переносять від 2 до 4 процедур, переважна більшість – жінки. Про залежність свідчить кількість хірургічних втручань та їх обґрунтованість – пластична операція показана при об’єктивному вродженому чи набутому дефекті, який не піддається корекції консервативними методами.

Залежність формується з урахуванням незадоволеності зовнішністю. Дисморфофобія може розглядатися як результат поєднання особистісних особливостей, стандартів краси, що пропагуються, труднощів спілкування, нерозвинених комунікативних навичок. Найбільш поширеними причинами цього розладу є:

• Невпевненість. Корекція зовнішніх недоліків робить пацієнтів сміливішими, активнішими, рішучими. Після чергової операції людина сподівається стати більш впевненою та успішною.
• Потреба уваги. Кардинальна зміна зовнішності за короткий термін – привід обговорення оточуючими. Періодичні пластичні операції дозволяють пацієнту залишатися «на увазі», що компенсує потребу у спілкуванні (увазі) є важливим з професійної точки зору (медійні особистості).
• Побоювання старості. У суспільній думці молодість асоціюється з успішністю, здоров’ям, щастям. Усунення зовнішніх ознак старіння створює ілюзію уповільнення природних вікових процесів, дозволяє хворим позиціонувати себе як молодших у відносинах (особистих, інтимних, професійних).

У патогенезі залежності можна назвати соціокультурні, психологічні та фізіологічні чинники. Емоційно-особистісні особливості формуються з дитячого віку, залежить від виховання, відносини батьків, педагогів, однолітків. Прагнення постійно змінювати свою зовнішність ґрунтується на комплексі неповноцінності, невпевненості, страху засудження, потреби бути в центрі уваги, отримувати визнання з боку інших людей. З підліткового віку значущими стають соціокультурні ставлення до красі, нав’язувані засобами масової інформації. Провідні серед них – худорлявість, ідеальна форма жіночих грудей та сідниць, відсутність ознак старості. Зовнішня молодість та краса подаються як необхідні умови щасливого життя.

Фізіологічна залежність виникає після кількох процедур. Операція є сильним стресом, що активує посилене вироблення катехоламінів, зокрема адреналіну. У фазі опору пацієнти відчувають приплив сил, підвищення працездатності, витривалості. Через деякий час організм відновлюється, симпатико-адреналова система починає працювати як завжди. Щоб повернути стан «підйому» хворі вдаються до повторних операцій.

Адиктивна поведінка розвивається поетапно. Спочатку формується ідея можливості виправити зовнішній дефект хірургічним способом. Нерідко він є реальним – легка асиметрія носа, молочних залоз, вушних раковин, вікові зміни повік, контур обличчя. Після першої операції пацієнти відзначають покращення якості життя, пов’язане із підвищенням самооцінки, налагодженням соціальних відносин. Протягом деякого часу діють фізіологічні та психологічні механізми адаптації до оновленого, покращеного зовнішнього вигляду. Хворі відчувають радість, задоволені собою, більш відкриті під час спілкування, досягають професійних та особистих цілей.

Після цього етапу настає «спад» – звикання до зміненої зовнішності, зниження енергії. Погіршується настрій та працездатність, виникають проблеми у взаєминах. Як варіант вирішення важкої ситуації виникає думка про зовнішню недосконалість, яка потребує хірургічного втручання – ідея є результатом попереднього досвіду. Цикл підйому та спаду енергії повторюється. Настає етап «адиктивного ритму», коли людина періодично вдається до операцій на вирішення психологічних проблем. Чим більше процедур, тим уявнішими стають зовнішні вади. На заключному етапі формується адиктивне поведінка – пластична операція перетворюється на єдиний спосіб реагування будь-які життєві труднощі. Характерно заперечення залежності самими пацієнтами, незважаючи на занепокоєння та зауваження родичів, друзів.

На пізніх стадіях пластичної залежності спотворене сприйняття власного тіла стає вираженим: людина не сприймає критичні зауваження оточуючих, нехтує рекомендаціями хірургів про припинення втручань, безвідповідально ставиться до інформації про високий ризик ускладнень. Адикція починає переважати з інших сфер життя, операції не приносять емоційного задоволення. Часті хірургічні процедури призводять до порушення роботи внутрішніх органів – серця, судин, нирок. Підвищується ймовірність смерті.

Залежність від естетичних операцій виявляється близькими родичами пацієнта та пластичними хірургами. Самостійне звернення до лікаря-психіатра відбувається рідко, в основному через супутні емоційні проблеми – незадоволеність зовнішнім виглядом, депресії, апатії. Діагностика проводиться у вигляді бесіди. Лікар збирає докладний сімейний анамнез, інформацію про життя та професійну діяльність хворого, виявляє його особистісні характеристики, з’ясовує мотиви виконання операцій. При розмові особлива увага приділяється самооцінці, відповідності зовнішності пацієнта до його уявлень. Враховується кількість операцій, їхня виправданість. Так, 3 і більше процедури поспіль доречні для хворих, які мають вроджені дефекти будови тіла, які перенесли множинні травми, які отримали опіки.

Терапія спрямовано усунення причин залежного поведінки – на корекцію самооцінки, підвищення впевненості у собі, зміна цінності зовнішньої краси, зниження тривожності і депресії, пошук продуктивних способів розслаблення, самореалізації. Лікування проводять психотерапевт та психіатр. Комплексний підхід включає такі методи:

• Когнітивно-біхевіоральну психотерапію. Поширено застосування методу, що поєднує зміну деструктивних переконань та вироблення нових поведінкових патернів. На першому етапі проводиться робота з уявленнями пацієнта про стан власного здоров’я, красу, свої позитивні та негативні якості. На другому етапі складається програма, яка дозволяє впоратися з невпевненістю, залежністю від думки оточуючих, соціальними страхами (побоювання відкидання, байдужості, неоціненості).
• Групові зустрічі. Пацієнти з пластичною залежністю можуть бути включені до різних тренінгових груп, орієнтованих на поліпшення комунікативних навичок, підвищення стійкості самооцінки, боротьбу з адикціями. Взаємодія з іншими учасниками дозволяє поділитися емоційними проблемами, отримати підтримку, дізнатися про свої позитивні та негативні сторони.
• Медикаментозну корекцію. Рішення щодо необхідності прийому ліків приймається психіатром індивідуально. Застосування препаратів показано при виражених поведінкових та емоційних симптомах: плаксивості, імпульсивності, пригніченості, тривожності. Призначаються антидепресанти, анксіолітики, седативні засоби, нейролептики у невеликих дозах.

Звільнення від пластичної хірургічної залежності можливе лише за бажання пацієнта. За комплексної допомоги психотерапевта, психіатра та близьких людей прогноз сприятливий. Профілактика має починатися з дитинства. У процесі виховання важливо наголошувати на цінності особистості дитини – сильні якості характеру, навички, знання та вміння, а не його зовнішні дані. Необхідно демонструвати толерантне відношення до змін, пов’язаних зі старінням, і до особливостей зовнішності людей (до повноти, шрамів, асиметрії, горбинки носа, лопухості).