Реактивний гепатит

Реактивний гепатит – вторинне дифузне ураження печінки, що характеризується розвитком дистрофічно-запальних процесів у паренхімі на фоні захворювань органів травлення та інших систем, впливу радіації, опіків і т. д. ; рідко – іктеричністю шкіри та слизових, спленомегалією. Діагностика спрямована на виключення гепатиту іншої етіології: проводяться аналізи на вірусні гепатити, біохімічні та інструментальні дослідження, біопсія пункції печінки. Терапія полягає у лікуванні основної патології.

Реактивний гепатит є складною проблемою для багатьох гастроентерологів, оскільки є вторинним захворюванням, що виникає на тлі іншої важкої патології, і за своєю суттю – діагнозом виключення. Реактивні зміни в печінці характерні для багатьох захворювань, особливо для ураження органів, які розташовані в безпосередній близькості від печінки. Діагностика та терапія реактивних гепатитів зводиться до виявлення та лікування основного захворювання. Зустрічається ця патологія досить часто, але недостатні знання терапевтів зумовлюють гіпердіагностику специфічних гепатитів (вірусних, токсичних, аутоімунних, алкогольних, лікарських та інших.), відповідно – призначення неправильного і надлишкового лікування. При постановці правильного діагнозу та лікуванні основної патології зміни у печінці швидко регресують.

Багатьма дослідниками в галузі гепатології вже давно точаться дискусії щодо місця реактивного гепатиту в класифікації хронічних уражень печінки. Встановлено, що реактивний гепатит є синдромологічним станом, при якому уражається не так паренхіму, як мезенхімальні елементи печінки. Реактивні гепатити діагностуються щонайменше ніж у 40% випадків.

До розвитку реактивного гепатиту може призводити безліч захворювань травного тракту (виразкова хвороба шлунка та ДПК, стани після резекції шлунка (у тому числі демпінг-синдром), рак шлунка, захворювання жовчовивідних шляхів та підшлункової залози, неспецифічний виразковий коліт та ін.) та інших систем (ревматизм, вузликовий періартеріїт, ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак, склеродермія, дерматоміозит, синдром Шегрена, ендокринопатії, гемолітична анемія).

Крім того, ініціювати вторинний гепатит можуть різні бактеріальні та вірусні інфекції, протозойні ураження та гельмінтози; інтоксикації, великі опіки, операції печінки (зокрема біопсії), гранулематози. У 1987 році було доведено, що реактивний гепатит розвивається у пацієнтів з онкопатологією ще до того, як відбудеться метастазування пухлини до печінки. Крім того, ранні стадії токсичного та лікарського гепатиту деякими авторами розглядаються також як реактивний.

В основі патогенезу захворювання лежить порушення дезінтоксикаційної функції печінки щодо антигенів та різних токсичних речовин, що потрапляють у її тканини з кровотоком. При цьому розвиваються портальні (набряк та розширення портальних трактів з некрозами окремих гепатоцитів) або лобулярні (некрози паренхіми, локалізовані навколо центральної вени) ушкодження тканини печінки, осередкова білкова та жирова дистрофія. Гістологічні зміни при реактивному гепатиті мінімальні, що свідчить на користь його доброякісного перебігу та повної оборотності процесу.

При ураженні підшлункової залози та жовчовивідних шляхів основне значення у патогенезі реактивного гепатиту має порушення гідролізу та засвоєння білків, пов’язане з пригніченням панкреатичної зовнішньосекреторної функції, а також попадання продуктів розпаду підшлункової залози зі струмом крові до печінки. За наявності інфекції жовчовивідних шляхів розвиток реактивного гепатиту зазвичай зумовлено попаданням бактерій у паренхіму печінки як гематогенним, так і висхідним шляхом. Крім того, застій жовчі призводить до холестазу, що посилює патологічні зміни в печінці. Тим не менш, усунення причини реактивного гепатиту в цьому випадку (холецистектомія) призводить до спонтанного регресу явищ реактивного гепатиту. За морфологічною класифікацією реактивні гепатити відносять до захворювань із мінімальною активністю запального процесу та фіброзу.

Неспецифічний реактивний гепатит у багатьох пацієнтів протікає абсолютно безсимптомно, а в інших має стерту клініку, що маскується симптомами основного захворювання. Клінічна картина реактивного гепатиту розвивається більш ніж у 97% хворих, які страждають на жовчнокам’яну хворобу, у 40% випадків панкреатиту, у більшості пацієнтів з виразковою хворобою шлунка та ДПК, у 74% хворих на ревматоїдний артрит.

При розвитку реактивного гепатиту скарги найчастіше зумовлені інтоксикацією, тяжкими загальними захворюваннями, впливом радіації, патологією сполучної тканини. До загальних скарг відносять слабкість, підвищену стомлюваність, нудоту, відсутність апетиту, біль і тяжкість у правому підребер’ї, перепади настрою та дратівливість. З місцевих симптомів найчастіше відзначається збільшення розмірів печінки, рідше – іктеричне забарвлення шкірних покривів та слизових оболонок, спленомегалія.

За перших ознак реактивного гепатиту пацієнта слід направити до гастроентеролога. Цей фахівець зможе провести диференціальну діагностику з первинними органічними захворюваннями гепатобіліарного тракту, встановити вторинний характер ураження печінки, призначити необхідні для підтвердження діагнозу обстеження. Враховуючи той факт, що реактивний гепатит – це діагноз виключення, завданням гастроентеролога є призначення необхідного спектра обстежень для виявлення основної патології. Насамперед проводять біохімічні проби печінки, УЗД органів черевної порожнини, УЗД печінки та жовчного міхура, оглядову рентгенографію та МСКТ органів черевної порожнини. Обов’язково визначаються маркери вірусного, алкогольного та аутоімунного гепатитів для їх виключення.

Після встановлення основного діагнозу проводиться пункційна біопсія печінки, що дозволяє підтвердити вторинний характер ураження печінки при реактивному гепатиті та оцінити рівень активності запального процесу в паренхімі. Для цього використовується індекс гістологічної активності, що враховує наявність перипортальних та внутрішньодолькових фокальних некрозів гепатоцитів, запальних інфільтратів у портальних трактах, фіброзу паренхіми печінки. У клінічній практиці використовують оцінку активності реактивного гепатиту залежно від рівня АЛТ (градація від трьох до десяти норм). У пробах печінки може спостерігатися помірна гіпербілірубінемія, диспротеїнемія, незначне підвищення рівня АЛТ, АСТ, ЛФ. Для встановлення ступеня фіброзу використовується фіброеластографія.

Основним напрямом терапії при виявленні захворювання є лікування основної патології. Зазвичай і натомість планової консервативної терапії відбувається швидкий регрес симптомів поразки печінки. На час лікування бажано виключити виражені фізичні навантаження, дотримуватися режиму харчування та розпорядку дня, уникати стресів, виключити використання гепатотоксичних лікарських препаратів. Досить часто при виявленні реактивного гепатиту призначається дезінтоксикаційна терапія, гепатопротектори, сорбенти та вітамінні препарати, проте багато досліджень у галузі гастроентерології вказують на недоцільність такого лікування при вторинному реактивному гепатиті.

Прогноз неспецифічного реактивного гепатиту зазвичай сприятливий – морфологічні зміни паренхіми печінки практично ніколи не досягають вираженого ступеня, а на фоні лікування основного захворювання, яке призвело до реактивного гепатиту, відбувається дуже швидкий регрес патологічних змін. Однак слід пам’ятати про те, що реактивний гепатит є благодатним підґрунтям для розвитку первинних захворювань печінки – гепатити вірусної, алкогольної та лікарської етіології швидко прогресують на тлі реактивних змін печінки. Крім того, реактивний гепатит сприяє швидкому розвитку цирозу печінки при виникненні цих захворювань.

Специфічної профілактики реактивного гепатиту не розроблено. Вторинна профілактика включає своєчасне виявлення та лікування патології, на тлі якої може розвинутися дане захворювання.