Лікування травматологічних та ортопедичних хворих в амбулаторних умовах

Амбулаторно-поліклінічна служба — масовий вид медичної допомоги. Саме в поліклініку первинно звертаються пацієнти і більш як 96 % стаціонарних хворих завершують лікування в поліклініці. В амбулаторно-поліклінічних умовах проводиться профілактика і диспансерна робота з населенням.

Підвищення ролі і значення амбулаторно-поліклінічної допомоги населенню може бути в умовах високої організації, кваліфікації лікарів і допоміжного персоналу, оскільки необхідно своєчасно забезпечити раннє виявлення і лікування ортопедо-травматологічних хворих на сучасному рівні медичної науки, проводити диспансеризацію, профілактику ортопедичних захворювань і травматизму. Тому особливе значення у підготовці майбутніх лікарів надається практичним заняттям «Лікування травматологічних та ортопедичних хворих в амбулаторних умовах», на яких студенти повинні оволодіти особливостями праці лікаря ортопеда-травматолога в амбулаторно-полікнінічних умовах.

Під терміном «травматизм» розуміють поширеність травм серед певної групи людей, що перебуває в однакових умовах праці, побуту чи життя. Щоб запобігти травматизму, вивчають причини і обставини виникнення травм, їх частоту і характер пошкоджень, психологічні особливості людей і фактори, які зумовлюють нещасні випадки. Важливість питання травматизму зумовлена тим, що близько 6 % усього населення протягом року отримує якесь пошкодження тіла.

Види травматизму: 1) виробничий (промисловий і сільськогосподарський); 2) травматизм по дорозі на роботу і з роботи, а також при виконанні суспільних доручень або громадських обов’язків; 3) невиробничий травматизм — дорожньо-транспортний, вуличний, спортивний, дитячий, побутовий; 4) кримінальний (навмисний); 5) військовий.

Поділ травматизму зумовлено потребою вивчення особливостей травм і закономірностей їх виникнення, а також оплатою потерпілому за листком непрацездатності або призначенням пенсії у випадку інвалідності.

Виробничий травматизм інколи ще поділяють залежно від галузі промисловості—- гірничорудний, машинобудівний, текстильний та ін. Причини промислового і сільськогосподарського виробничого травматизму:

Організаційні — недостатні навчання та інструктаж робітників з техніки безпеки, неправильна організація праці і порушення технологічного процесу, незабезпечення робітників індивідуальними і колективними засобами безпеки, недостатній нагляд за дотриманням правил безпеки тощо.
Матеріально-технічні, пов’язані з використанням несправного обладнання та інструментарію, машин і механізмів, а також недосконалістю їх конструкцій.
Санітарно-гігієнічні — засмічення, недостатнє або надмірне освітлення і вентиляція робочого місця, надзвичайно низька або висока температура повітря в робочій зоні тощо.
Особисті, пов’язані з психологічним і фізичним станом людини (недостатня кваліфікація, хронічні хвороби, психічна або фізична перевтома, зловживання алкогольними напоями тощо).

Розслідування кожного нещасного випадку на місці дає змогу виявити дійсну причину і конкретні обставини травми. Близько 40 % робітників травмуються через неувагу під час праці, 30-35 % — внаслідок порушення технології, правил техніки безпеки. Матеріально-технічні причини становлять близько 10%, санітарно-гігієнічні— 8 % усіх нещасних випадків.

Усі профілактичні заходи спрямовують на усунення причини травматизму; це компетенція адміністрації та профспілкової організації підприємства.

На великих підприємствах створюють спеціальні штатні відділи з техніки безпеки, які вивчають усі питання виробничого травматизму і контролю за виконанням рекомендованих профілактичних заходів.

На невеликих підприємствах, у сільських господарствах є посада інженера з техніки безпеки, а іноді виконання цих обов’язків покладено на головного інженера.

Значну роль у профілактиці травматизму відіграють медичні працівники пунктів охорони здоров’я, травматологи поліклінік, переважно лікарі з гігієни праці санепідстанцій, які мають адміністративні повноваження. Координацію роботи з профілактики травматизму і лікування травм здійснює головний травматолог районної лікарні. Медичні працівники повинні проводити медичні огляди, санітарний державний нагляд, вивчати шкідливі умови праці, виявляти випадки приховування виробничої травми, давати трудові рекомендації, брати активну участь у роботі комісії з травматизму і відділів техніки безпеки під час аналізу травматизму і складання планів з охорони праці та техніки безпеки.

Для проведення повноцінного аналізу виробничого травматизму усі нещасні випадки реєструють у спеціальному журналі.

Під час складання звіту про виробничий травматизм (квартального, піврічного, річного) в основному підраховують показники частоти і тяжкості травм, середню кількість днів непрацездатності з окремих видів пошкоджень, питому вагу травматизму серед усіх захворювань колективу підприємства.

Мікротравматизм — це найчастіший вид травматичних пошкоджень шкіри робітників промислових підприємств. Особливо часто (до 80 % усіх травм) в металорізальній та верстатобудівній промисловості зустрічаються мікротравми кистей, рідше — в гірничодобувній (вугільній, залізорудній), деревообробній і легкій промисловості. Під час огляду робітників вугільних шахт після закінчення робочого дня у 20-27,2 % випадків виявляють мікротравми.

Мікротравми — це незначні за розміром поверхневі пошкодження шкіри (садна, подряпини, проколи тощо), які безпосередньо не призводять до втрати працездатності робітників, але є основною причиною виникнення гострих гнійно-запальних процесів кистей — панарицію, абсцесу, флегмони тощо. Вони вимагають тривалого хірургічного лікування, призводять до тривалої непрацездатності робітників, іноді навіть до інвалідності.

Мікротравми виникають внаслідок порушення правил техніки безпеки, засмічення і недостатнього освітлення робочого місця, відсутності індивідуальних засобів захисту (рукавиць), байдужості робітників щодо захисту рук, недостатнього нагляду за виконанням правил з техніки безпеки.

Профілактичні заходи мікротравматизму націлені на усунення безпосередніх причин в умовах виробничих підприємств та опанування робітниками правил техніки безпеки.

Для лікування мікротравм застосовують асептичні пов’язки, наклейки бактерицидного липкого пластиру, плівкоутворюючі рідини (Новикова, Прокоп-чука, Безкровного, Тургунова); які складаються з антисептиків на основі колодію, колодійна пов’язка В. І. Поста, клей БФ-6, ціакрин, розчин № 6 ЦІТО (рідка пластмаса з новокаїном, левоміцетином) тощо. Покриття мікротравми клеючою рідиною приводить до утворення еластичної захисної плівки, яка герметично прилягає до шкіри, створює спокій для мікродефекту і робить неможливим вторинне мікробне забруднення.

З метою оптимізації лікування мікротравмах на виробництві організовують здоровпункти. Медичні працівники цих пунктів повинні: 1) організовувати санітарні пости в цехах, бригадах, на фермах; 2) навчати робітників правилам надання само- та взаємодопомоги при нещасних випадках, у тому числі і при мікротравмах; 3) забезпечувати санпости аптечками (за рахунок підприємства), укомплектованими засобами для оброблення мікротравм, поповнювати їх за потребою; 4) проводити огляд рук робітників (бригадиром, фельдшером) наприкінці робочого дня, контролювати якість само- і взаємодопомоги; 5) проводити санітарно-освітню роботу і стежити за своєчасним обробленням мікротравм.

Травматизм по дорозі на роботу і з роботи. Цей вид травматизму, а також нещасні випадки, які зустрічаються під час виконання службових доручень або громадських обов’язків (на пожежах, землетрусах, захисту людей тощо), виділяють в окрему групу тому, що за всі дні непрацездатності внаслідок такої травми потерпілому платять 100 % основного заробітку. Всі ці випадки розслідують страхові агенти за дорученням профспілкового комітету підприємства, складають акт. Медичні працівники ведуть облік даних хворих і стежать, щоб не було переносу в цю групу виробничих травм.

Невиробничий травматизм. На невиробничий травматизм припадає більше половини всіх травм. Дорожньо-транспортний і вуличний травматизм. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, щороку в світі під час дорожньо-транспортних пригод травмується більше 10 млн чоловік, з яких помирають 250— 300 тис.

Нещасні випадки виникають під час наїзду автотранспорту на пішоходів і велосипедистів, зіткнення зустрічного транспорту або удару об перешкоду, перевертання машин, мотоциклів тощо. Механогенез травм різноманітний і часом визначити його важко, але в більшості випадків він типовий.

Тяжкість пошкоджень залежить від конструкції транспорту і швидкості руху, площі удару тіла, віку, загального стану потерпілого тощо. При наїзді на пішохода чи велосипедиста внаслідок прямого зіткнення виникають ушиби і переломи кісток, а при падінні — травма черепа і головного мозку. Під час удару бампером часто виникають «бамперні» — подвійні — переломи кісток гомілки чи стегна. Якщо машина переїде через людину, тяжкість травми зумовлена переломом кісток таза чи ребер і пошкодженням внутрішніх органів. Якщо сидіння не має підголовника, а водій і пасажири легкової машини не закріплені паском, то під час зіткнення або перевертання транспорту виникають переломи і вивихи шийного відділу хребтового стовпа (за принципом руху «хлиста»), травми грудної клітки, живота (удар до руля) і голови, а також переломовивихи в кульшовому суглобі або переломи таза чи стегна (удар до щитка колінами) тощо. Верхні кінцівки частіше травмуються у пішоходів і мотоциклістів, як правило, у останніх більше буває травм черепа, поранень, відкритих переломів, розчавлень і розривів тканин тощо. У водіїв і пасажирів автомобілів переважають закриті переломи кісток з великою зоною пошкодження, травми грудної клітки і таза.

Особливість дорожньо-транспортних травм — це численність і тяжкість пошкоджень. їх наслідком є 80 % поєднаних травм. На місці нещасного випадку і під час транспортування в лікарню вмирає близько 65 % травмованих. Тяжко хворі потребують інтенсивної терапії, оперативних втручань і тривалого консервативного лікування.

Вуличні травми пішоходів виникають на неосвітлених невпорядкованих вулицях, найчастіше під час ожеледиці. Залежно від механогенезу падіння виникають забої, розтягнення зв’язок, вивихи і переломи кісток. Як правило, травмується ділянка гомілково-стопного суглоба — розтягнення зв’язок і переломи кісточок. Дещо рідше виникають переломи променевої кістки в типовому місці або обох кісток передпліччя, рідко — куприка, сідничних кісток тощо. Дуже часто причиною дорожньо-транспортних травм є стан алкогольного сп’яніння потерпілих.

До профілактики травматизму повинні залучатись конструктори транспортних засобів, дорожні управління і місцеві органи влади, органи державної автоінспекції, медична служба. Конструктори транспортних засобів вивчають механізм і обставини травм, безпосередні технічні фактори, що зумовлюють або захищають людину від травми, удосконалюють конструкцію транспорту.

Органи державної автоінспекції вирішують питання з дозволу чи заборони права на керування транспортом, оптимального розв’язування вуличного руху, встановлення дорожніх світлофорів і знаків, пішохідних доріжок і острівців безпеки, а також контролюють справність транспорту і наявність засобів безпеки, аптечок, додержання правил дорожнього руху як водіями транспорту, так і пішоходами, виявляють І затримують порушників і осіб в стані алкогольного сп’яніння і т. ін.

Медична служба засвідчує стан здоров’я і дає дозвіл на управління транспортом, проводить періодичні медогляди і навчання водіїв з питань само- і взаємодопомоги, експертизу при алкогольному сп’янінні, отруєнні тощо.

Дитячий травматизм. Серед усіх видів травматизму на увагу заслуговує дитячий, який у структурі травматизму становить близько 15 % і не має тенденції до зниження. У дітей найчастіше бувають побутові травми (32,3 на 1 тис. дітей), рідше — вуличні (8,8), шкільні (3,0) і дорожньо-транспортні (0,45).

Основні причини травм у дітей: недостатній нагляд за ними в побуті, зокрема під час ігор, у школі — під час навчально-виробничого процесу і спортивних занять, незнання правил вуличного руху або недотримання їх по дорозі до школи і з школи, особливо перебігання через проїжджу частину вулиці.

Важливе значення у виникненні травм мають вікові психофізіологічні особливості дітей (жвавість, рухливість, упертість), а також їхній рівень виховання і культури (розбещеність, хуліганство). На першому місці у дітей за частотою (62 %) стоять забої, поранення і роз-чавлення м’яких тканин, сторонні предмети, на другому—переломи кісток (21 %), зокрема верхніх кінцівок (15,5 %). Рідше стаються вивихи, пошкодження суглобів і м’язів, що до них прилягають (8,1 %), опіки (5,8 %), черепно мозкові травми (близько 2 %) і т. ін.

Профілактика дитячого травматизму починається з виховання дітей в сім’ї, дитячих дошкільних закладах і школах. Слід пам’ятати, що діти своєю поведінкою наслідують старших товаришів і дорослих. Медичні працівники повинні вивчати дитячий травматизм у своїх регіонах, виявляти місця і фактори, які сприяють виникненню травм, брати участь у роботі комісії по боротьбі.з дитячим травматизмом при міських і районних виконкомах із залученням представників освіти, міліції і громадських організацій. Дуже важливо навчити дітей в дошкільних закладах правил вуличного руху, поведінки тощо.

Побутовий травматизм. Побутові травми — найбільш численні за кількістю серед усіх видів травматизму. Серед побутових травм за частотою перше місце займають забої і рани м’яких тканин, друге — переломи кісток, третє —опіки. Рідше бувають інші види пошкоджень. Аналіз побутового травматизму у робітників і службовців показав, що він становить майже 50 днів непрацездатності за рік на 100 працюючих.

Причини побутових травм найрізноманітніші, близько 20 % травм виникають у стані алкогольного сп’яніння і під час хуліганських дій.

Основне в профілактиці— інформування населення про стан побутового травматизму, ступінь матеріальних затрат, фізичних і моральних страждань тощо. Важливе значення має також пропаганда нормального способу життя, зокрема бопотьба з алкоголізмом.

Організація травматолого-ортопедичної допомоги населенню. Структура лікувально-профілактичної травматолого-ортопедичної допомоги населенню складається з долікарської допомоги (само- і взаємодопомога), з амбулаторної допомоги (здоровпункт, фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП)) на селі, станція швидкої медичної допомоги, травматологічний пункт (круглодобовий у містах), травматологоортопедичний кабінет поліклініки (району, області) та стаціонарної спеціалізованої допомоги, травматологічне відділення або травматологічні ліжка в хірургічних відділеннях районних лікарень, травматологоортопедичні відділення для дорослих (в містах і обласних центрах) і дітей (в обласних центрах, базах кафедр), клініки кафедр медичних інститутів і науково-дослідних інститутів травматології і ортопедії (Київ, Харків, Донецьк).

Травматологічну службу очолює головний травматолог-ортопед Міністерства охорони здоров’я України, а на місцях — головні травматологи-ортопеди обласних управлінь охорони здоров’я і районних лікарень (завіду ючі управліннями). Організаційно-методичну роботу головний спеціаліст міністерства здійснює через науково-дослідні інститути, кафедри медичних інститутів і обласні управління охорони здоров’я.

Амбулаторна допомога. На всіх промислових підприємствах працюють лікарські або фельдшерські здоровпункти, а на великих підприємствах у штаті є хірург. Працівники здоровпункту постійно чергують на підприємствах з безперервним режимом роботи. Матеріальне забезпечення здоровпунктів здійснюється за рахунок підприємств із коштів, які виділені на охорону праці і техніку безпеки. У кожному із них є перев’язочна і матеріальна кімнати, де зберігаються засоби для транспортної іммобілізації, запаси перев’язочного матеріалу, балон з киснем тощо. У перев’язочній обов’язково повинен бути стерильний набір для трахеотомії, катетери, системи для переливання кровозамінників, перев’язочний матеріал, запас лікарських засобів для проведення інтенсивної терапії («реанімаційний куток») тощо.

Основне завдання здоровпункту—проведення профілактичної роботи. Вона полягає в організації санітарних постів і навчанні робітників з надання само- і взаємодопомоги при нещасних випадках, спостереженні за санітарним станом підприємства і забезпеченні робочих місць аптечками, участі в розборі нещасних випадків і складанні планів профілактичних заходів з адміністрацією підприємства, проведенні профілактичних оглядів, щеплень тощо.

Лікувальна робота зводиться до надання невідкладної допомоги при всіх нещасних випадках і лікування з приводу дрібних травм.

Працівники фельдшерсько-акушерського пункту на селі крім указаного обсягу роботи, що виконується на здоровпункті, проводять огляд населення, особливо новонароджених, з метою раннього виявлення ортопедичних деформацій, ведуть диспансерний облік.

Невідкладна медична допомога. У системі організації невідкладної допомоги при травмах важливе значення мають станції швидкої медичної допомоги, що є сполучною первинною ланкою охорони здоров’я. В них надають невідкладну медичну і спеціальну лікарську допомогу на місці виникнення нещасного випадку і під час транспортування хворого в лікувальну установу. В роботі станцій виклики з причин нещасних випадків становлять майже 20 %.

У великих містах станції швидкої допомоги працюють самостійно або, як правило, при лікарні невідкладної медичної допомоги. На таких станціях організовані спеціалізовані бригади, в тому числі травматологічні і протишокові. Вони складаються із спеціалістів високої кваліфікації (травматолога, анестезіолога та ін.), забезпечених необхідною апаратурою, інструментарієм та лікарськими засобами.

Служба швидкої медичної допомоги створена також в районних лікарнях. Штатний розклад її залежить від кількості виїздів на рік, тому організовують фельдшерські та лікарські станції або пункти. Кожна станція має чітко визначену зону обслуговування населення і регламентований порядок діяльності. Крім того, в обласних центрах організовано самостійні або при обласних лікарнях станції (санавіастанції) невідкладної консультативної допомоги районам і містам області. Консультації здійснюють (за графіком) висококваліфіковані спеціалісти, зокрема працівники кафедр медичних інститутів, круглодобово за викликом головного спеціаліста районної чи міської лікарні.

Травматологічний пункт (круглодобовий) організовують з розрахунку 1 пункт на 200 тис. населення. Основна мета травмопункту — надання кваліфікованої травматологічної допомоги населенню. В кожному травмопункті є оглядові кімнати, кімната для спостереження, рентгенкабінет, «мала огераційна», гіпсовочна і матеріальна кімнати тощо. Травмопункт забезпечений усім необхідним для діагностики і надання невідкладної допомоги як при відкритих, так і закритих травмах. За умов травмопункту в повному обсязі отримують допомогу хворі з забоями, невеликими пораненнями, вивихами і нескладними переломами кісток (ключиці, передпліччя, кисті, кісточок, стопи), тобто ті, які можуть продовжувати лікування за амбулаторних умов, Якщо вправлення невдале, хворих кладуть в травматологічне відділення.

Хворих з тяжкими пораненнями, переломами плечової чи стегнової кістки, кісток гомілки, хребта, таза, а також ребер після дообстеження на травмопункті переводять в стаціонар. Дуже тяжких хворих без затримки на травмопункті направляють в реанімаційне відділення лікарні, а за потребою — безпосередньо в ургентну операційну, де з одночасним виведенням хворого із тяжкого стану проводять дообстеження і необхідні хірургічні втручання.

Травматологічний кабінет може працювати в одну або дві зміни (по 5,5 год), що залежить від кількості відвідувань і штатного нормативу лікарської установи. Розрахунок ведуть із норми навантаження лікаря — 7 дорослих або 6 дітей на 1 год прийому.

Обсяг роботи кабінету: 1) надання невідкладної травматологічної допомоги; 2) лікування амбулаторних і виписаних із стаціонару хворих аж до їх видужання; 3) експертиза непрацездатності хворих внаслідок травм і захворювань апарата опори і руху; 4) аналіз травматизму і віддалених результатів лікування травм; 5) обслуговування хворих за викликом додому; 6) диспансеризація і планове оздоровлення диспансерних хворих; 7) профілактична і санітарно-освітня робота.

Лікар травматологічного кабінету проводить обстеження хворого, уточнює діагноз, надає невідкладну допомогу хворим за життєвими показаннями і лікує планових амбулаторних хворих, вирішує питання непрацездатності, дотримуючись загальних положень.

У випадках непрацездатності внаслідок захворювань апарата опори і руху видає листок непрацездатності з моменту звернення хворого до лікаря. Лікар бере участь в роботі лікарської консультативної комісії (ЛКК), оформляє документи на МСЕК для визначення групи інвалідності.

Травматолог поліклініки у профілактичні дні відвідує за графіком здоровпункти і ФАПи, аналізує травматизм, бере участь у роботі комісії з вивчення результатів лікування травм, викликаючи хворих через рік після закінчення лікування.

Диспансеризація і планове оздоровлення хворих. Диспансерному обліку і плановому лікуванню підлягають хворі з наслідками травм (переломами кісток із сповільненим зрощенням, неправильно зрощеними переломами з порушенням функцій кінцівки, несправжніми суглобами, контрактурами і тугорухомістю суглобів після переломів, післятравматичним остеомієлітом, порочними куксами кінцівок та їх хворобами), запальними (специфічними і неспецифічними) процесами в кістках і суглобах та їх наслідками (контрактурами та анкілозом в порочному положенні кінцівки), дегенеративно-дистрофічними захворюваннями хребта і суглобів (остеохондроз хребта, деформуючий артроз), неврогенними ортопедичними деформаціями кінцівок (порочні положення з порушенням функції), фіброзною остеодистрофією і пухлинами кісток, природженими ортопедичними захворюваннями (дисплазією кульшового суглоба і вивихом стегна, клишоногістю, кривошиєю, недорозвитком і аномаліями розвитку кінцівок), діти з порушеннями постави, сколіозом і остеохондропатіями.

На всіх хворих заводять «Контрольну картку диспансерного хворого» (ф. № 030/у) і «Медичну картку амбулаторного хворого» (ф. № 025/у). В контрольній картці реєструють календарний план лікування хворого (амбулаторного, стаціонарного і санаторно-курортного), а в медичній карточці — дані об’єктивного і допоміжних методів обстеження, призначене консервативне або оперативне лікування і його ефективність.

Диспансерні хворі залежно від характеру патологічного процесу мають обстежуватись за потребою, а в середньому кожні 2—3 місяці. Хворих з наслідками травм після відновлення працездатності або раціонального працевлаштування знімають з обліку. Всі інваліди за лишаються на обліку і їх оглядають не рідше одного разу на рік (для своєчасного виявлення відхилення або ускладнень та для їх профілактики).

Хворих з дегенеративно-дистрофічними захворюваннями суглобів знімають з обліку після стабілізації процесу і працевлаштування, а з запальними процесами — при відсутності загострень протягом 3—5 років.

Діти з природженими ортопедичними деформаціями перебувають на обліку до видужання, а з набутими — до закінчення росту (сколіоз) або стабілізації патологічного процесу з використанням ортопедичного взуття, апаратів (ортезів, протезів) для компенсації функціональних дефектів.

Наприкінці кожного року проводять аналіз якості і ефективності лікування диспансерної групи хворих з оформленням звіту.

ОРІЄНТОВНА ОСНОВА ДІЇ

У більшості випадків лікар стикається з поєднанням скарг, хоча вони не завжди можуть відповідати основній патології. Тому важливо, щоб лікар умів терпляче вислухати хворого і визначити відповідний метод клінічного обстеження.

Уважно зібраний анамнез дає змогу уточнити можливі причини, початок і тривалість хвороби, її перебіг та результати консервативного чи оперативного лікування.

Якщо була травма, зясовують обставини і механізм її виникнення, що допомагає встановити характер і локалізацію можливих пошкоджень, якість першої медичної допомоги тощо. Важливо уточнити місце, де трапився нещасний випадок, що характеризує вид травматизму – виробничий, побутовий, вуличний, шкільний, спортивний, дитячий, тощо. Потрібно вислухати думку хворого щодо причин травми, зясувати, як часто трапляються подібні випадки. Це потрібно для вивчення травматизму і вироблення відповідних профілактичних заходів з техніки безпеки.

Послідовність дій:

Зібрати анамнез, провести огляд, пальпацію, визначити відхилення осі кінцівок, їх довжину, амплітуду рухів у суглобах; вміти інтерпретувати результати рентгенологічного та лабораторного обстежень, провести диференційну діагностику, встановити діагноз, обгрунтувати і провести лікування, заповнити амбулаторну карту та інші необхідні документи.

Об’єктивне обстеження хворого охоплює: огляд, пальпацію, аускультацію; визначення амплітуди рухів (активних і пасивних) в суглобах; сили м’язів; вимірювання довжини та окружності сегментів кінцівок.

Огляд: в залежності від стану хворого може бути побіжний або грунтовний. Під час побіжного огляду визначають загальний стан хворого, спосіб пересування, положення тулуба і кінцівок під час ходи і в спокою, виражені деформації.

Грунтовний огляд проводиться тоді, коли хворий повністю роздягнений. Ніколи не слід обмежуватись лише оглядом тільки тієї ділянки тіла, на біль якої скаржиться хворий. Особливо це стосується політравми коли можна не побачити множинних переломів. Уважний порівняльний огляд дає змогу визначити навіть незначне відхилення від норми.

Під час огляду, звертається увага на положення хворого або кінцівок, поставу, вісь кінцівок, та їх порушень.

Огляд дає змогу вивчити ходу хворого та її характер. Враховуючи той факт, що більшість відхилень від правильного функціонування апарата опори і руху проявляється під час ходи, потрібно знати основи механіки ходи і можливі відхилення в ній.

Пальпація: виконують подушечкою одного, або двох-трьох пальців, однією або двома руками (бімануально). Пальпаторно визначають наявність та характер пульсу, підвищену вологість чи сухість шкіри, її температуру, тургор і рухомість, інфільтрацію мяких тканин.

Пальпацією оцінюють супінь напруження мязів чи сухожилків, стан параартикулярних тканин і суглобової капсули, розмір, форму і щільність різних припухлостей, екзостозів і пухлин. За допомогою пальпації визначають ділянку або точку максимальної болючості. Пальпаторно визначають абсолютні ознаки перелому, такі як, крепітація і патологічна рухливість.

Орієнтуючись при пальпації на кісткові виступи окремих ділянок тіла, визначають правильність їх взаємного розміщення за різними допоміжними лініями і асиметричними фігурами (лінія Розера-Нелатона, Шемакера, Маркса, Гютера; трикутник Гютера, Бріана).

Перкусія: застосовують як метод дослідження стану внутрішніх органів (грудної клітки, живота, тазу).

Аускультація: широко застосуовують для визначення функції і стану органів грудної клітки і живота. Відомий спосіб діагностики перелому кісток шляхом аускультації практично ніхто не використовує (відчутність звукопровідностті при постукуванні одного уламка і аускультації другого). Досить інформативним є вислуховування суглобів. Під час руху кінцівкою в порожнині суглобу виникають різноманітні звуки, які вислуховуються фонендоскопом розташованим біля суглоба або безпосередньо на ньому (хондроматоз, деформуючий артроз). Аускультативно діагностують аневризму магістральної судини, судинні пухлини, тощо.

Вимірювання довжини кінцівок: проводять за допомогою сантиметрової стрічки лежачому положенні хворого. Кінцівки вкладають симетрично при правильному положенні тулуба: лінія надпліч, і лінія, яка з”єднує передні верхні ості клубових кісток мають бути перпендикулярними до середньої вісі тулуба.

Довжина верхньої кінцівки вимірюється від надплечового відростка лопатки до дистальної фаланги 3 пальця кисті. Анатомічну довжину кінівки вимірюють посегментно. Плече – від великого горбика до зовнішнього надвиростка. Передпліччя – від верхівки ліктьового відростка до шиловидного відростка ліктьової кістки.
Довжина нижньої кінцівки вимірююється від передньої верхньої ості клубової кістки до верхівки медіальної кісточки. Стегно – від великого вертлюга до внутрішньої щілини колінного суглоба. Гомілка – від внутрішньої щілини колінного суглоба до верхівки медіальної кісточки. Сумарне вкорочення нижньої кінцівки слід вимірювати стоячи, підставляючи під ступню вкороченої кінцівки дощечку, поки не усунеться переніс таза. Для цього потрібно мати дощечки-підставки заввишки 0,5; 1; 2; 3; 5 см.

Вимірювання окружності сегментів кінцівок: порівняльне вимірювання сантиментровою стрічкою на одинакових сегментах кінцівок, на симетричних рівнях виявляє ступінь атрофії мязів, наявність набряку, тощо. Одинакові рівні краще визначати від певних розпізнавальних кісткових виступів.

Визначення обсягу та амплітуди рухів у суглобах. Спочатку встановлюється амплітуда активних, потім пасивних рухів. Вимірювання проводиться кутоміром. У фронтальній площині вимірюють приведення (adduction), відведення (abduction) кінцівки. В сагітальній площині – згинання (flections), розгинання (extension). Рухи довкола поздовжньої осі кінцівки-ротацію (rotation). Транспортир кутоміра встановлюють в площині рухів, вісь кутоміра повинна співпадати з віссю рухів суглоба, один кінець кутоміра по центру центрального, а другий – дистального сегмента кінцівки (його зовнішній поверхні при згинанні-розгинанні, по передній поверхні – відведення, приведення).

Рухи в хребті багатоосьові і здійснюються щляхом нахилення або повавороту голови та тулуба).

Визначення сили мязів. У лікарській практиці найчастіше користуються субєктивним способом. Для цього пропонують хворому щосили зігнути, привести чи відвести сегмент кінцівки, створюючи одночасно опір, який протидіє цим рухам. Порівнюючи силу окремого мяза або групи мязів хворої і здорової кінцівки можна приблизно оцінити її силу. Більш точно сила мязів вимірюється динамометром.

Допоміжні методи обстеження апарата опори і руху: рентгенологічні в 2-х проекціях від суглоба до суглоба. Компютерна томографія, МРТ, УЗД, контрасна рентгенографія, радіонуклідне, електоміографія, реовазографія, полярографія, електротермометрія, термографія, артроскопія, біопсія, пункції суглоба, лабораторні дослідження.